Наша електронна пошта:
smila.ua@ukr.net
logo
icon-top-follow icon-top-fb

 

Ukraine1

 

Стрічка новин

Авторизуватися через соціальні мережі:

 

 

 

Ukraine

 

Сто років тому народився письменник Анатолій Дімаров

Сто років тому на хуторі Гараськи, що на Полтавщині, народився Анатолій Андронікович Гарасюта. Проте мине час і Україна дізнається про нього під іменем Анатолій Андрійович Дімаров. Доля відміряла письменнику 92 роки життя. Але і випробувань не шкодувала.

 

 

«Мати — попівна, батько — куркуль»

 

«Я все життя прожив під псевдо, як оунівські вояки. Батько мій — Андронік Гарасюта — був так званим культурним хазяїном на Полтавщині, - згадував Анатолій Дімаров в інтерв’ю «Україні молодій» десять років тому. - Мав сто гектарів землі, велику пасіку. До нього навіть iз сусідніх областей їздили вчитися, як хазяйнувати треба. Батька з ранньої весни й до пізньої осені я не бачив удома. Він навіть ночував у полі. Мав двох старших синів від першого шлюбу (дружина рано померла). Втрьох вони працювали, як прокляті. Коли батько одружився з моєю мамою, донькою священика, років на двадцять молодшою, вона народила йому ще двох синів — мене і молодшого брата.

Коли почалося розкуркулення в 1928 році, вночі до батька прибіг голова сільради: «Андроніку Федотовичу, кудись дівайте свою дружину, бо вранці прийдуть вас розкуркулювати. Жінку вивезуть у Сибір, пропаде там iз малими дітьми». Батько нас спорядив, мені, шестирічному, наділи наплічник, мама взяла на руки трирічного братика, і ми пішли в ніч. Йшли до самісінького ранку. Доки не дістались села біля Псла, де мамина приятелька вчителювала. Мама закінчила семінарію, на вчительку вивчилась, тож її взяли працювати в школу — своїх, пролетарських, вчителів ще не встигли наплодити... Батька вранці розкуркулили: розтягли–знищили все, нічого не лишилося...

Після тієї страшної голодовки з 1932 на 1933 рік у селі, що нас прихистило, не лишилося жодної дитини — перемерли всі. Всіх учителів звільнили, бо нікого вчити було. Ми вирушили на Донбас, де мамина cтарша сестра вчителювала.

Мама дуже хотіла, щоб ми освіту отримали, але чи вдасться? Мати — попівна, батько — куркуль. І вона поїхала в Миргород, до знайомих вчителів, вони посвідчили, що мій батько — вчитель, що народився я в Миргороді, а не на хуторі Гараськи. Їй видали нову метрику — так я став Дімаровим на все життя. І не Андроніковичем, а Андрійовичем».

Потім була Друга світова війна. Її Дімаров зустрів у війську - після закінчення середньої школи в 1940 році був мобілізований до армії. Воював у складі 371 стрілецького полку 130 стрілецької дивізії на Південно-Західному фронті. 17 липня 1941 року поблизу Могильова отримав важке поранення, після лікування був демобілізований та опинився на окупованій території. Разом із хлопцями-ровесниками партизанив. А коли його село було звільнене радянською армією, Дімарова знову мобілізували.

«Коли село звільнили, всіх чоловіків від 16 до 60 років — всіх, аби була нога–рука, а чи сліпий–глухий — не важливо — стали брати до війська, - згадував письменник. - Нас «озброїли» — дали по півцеглини і — «йдіть, іскупайтє вину кров’ю», бо ми на окупованій території були. Мовляв, ви жбурляйте цеглу, а німці нехай думають, що то гранати! Нас 500 душ вигнали на кригу водосховища, навпроти — якийсь комбінат, німці вибили в мурі бійниці.

Сам мур — висотою метрів три. Попробуй через нього перелізти та по кризі до нього добігти. Німці нас підпустили і вдарили кинджальним вогнем. Повернутися назад не можна було — там сиділи смершівці з нацiленими нам у спину кулеметами... Вибухнула міна, мене знову контузило, я впав. Коли мене, непритомного, підібрали, в госпіталі не могли ту цеглину витягнути, так я в неї вчепився і вона в мене вмерзла. Я, як справжній солдат, зброю на полі бою не залишив (сміється). Хлопці казали, що з 500 душ лише 15 уціліли! А під Ізюмом десять тисяч таких беззбройних поклали! І так винищували чоловіків по всій Україні. Ніхто про це не пише. Я єдиний написав».

 

 

Меморіальна дошка на будинку, де жив письменник.

 

«Я на Волинь приїхав запеклим сталіністом, а виїхав націоналістом»

 

Та остаточне прозріння щодо «влади Рад», зізнавався Дімаров, прийшло, коли після війни він потрапив на Волинь – працював тут у місцевій газеті. Там саме радянські окупанти встановлювали свої порядки.

«Я туди приїхав запеклим сталіністом, а виїхав націоналістом. Я там таких жахливих речей надивився, — розповідав Анатолій Андрійович, — як із цим нещасним населенням розправлялися, які провокації влаштовували. Пішов якось на ринок. Раптом з’явилися енкаведисти і почали людей зганяти на майдан. І я з тим натовпом пішов. Коли під’їжджає вантажівка. На машині — шибениця, петля звисає. Старшина з такою мордякою, про яку кажуть «просить кірпіча», тримає чоловіка, бо, видно, його так катували, що вже й сил на ногах стояти нема.

Майор виходить із кабіни, зачитує вирок, бандит, мовляв, засуджений до страти. Накидають чоловіку петлю на шию, він ще встиг вигукнути «Слава!..», мабуть, «Слава Україні!» сказати хотів, як лунає команда: «Пашол!». Машина рушає з місця, аж раптом обривається мотузка, і приречений падає. Йому знову петлю на шию — «Пашол!» — смикнув і вдруге мотузка обірвалася. Вони його втретє тягнуть! Як почала жінота кричати: «Що ж ви робите, та його сам Бог милує!». Такий же давній звичай є — якщо страта не вдається, засу­дженого відпускають! Але чоловіка знову витягли на шибеницю і таки повісили. А в мене й досі оте «Пашол!» у вухах дзвенить».

З 60-х років Анатолій Дімаров починає мешкати в Києві. На той час уже вийшла його перша збірка оповідань «Гості з Волині».

У 1964 році виходить його роман-епоха «І будуть люди». Оскільки в ньому письменник зважився зачепити заборонені на той час теми – примусової колективізації та Голодомору 1932-1933 рр. – роман «порізала» радянська цензура, викидаючи цілі розділи і сторінки. А самого Дімарова перестали друкувати і брати на роботу.

 

«І будуть люди» та «Біль і гнів» у повному обсязі вийшли вже в часи незалежності.

 

Мусив податися в геологію, якою, зізнавався просто «захворів»

 

«Я сорок років по горах бродив. Де мене тільки чорти не носили — і на Памірі, і на Тянь-Шані, й на Уралі, Забайкаллі... Але доля мене берегла — я в таких був ситуаціях, що зірвешся — кісток не збереш. Але все щастило — цілий-ціленький приїжджав. Зібрав велику колекцію каміння. – згадував письменник. - Чому мене в гори понесло?Бо коли написав роман «І будуть люди», хоч уже книжка й вийшла обрізана шматками, почалися на мене сипатися доноси. Була розгромна рецензія док­тора історичних наук, працівника Інституту історії марксизму-ленінізму, де було написано що Дімаров оббріхує радянську владу.

Отже, заборонити! Був такий секретар ЦК з пропаганди Маланчук, причому стерво — з Західної України, там теж не всі святі. І він каже: «Нехай Дімаров походить у чорному тілі!» Після того мої книжки вилучили з планів видавництв. Не дали мені заробляти, я навіть не міг рецензії писати.

Моя дружина, вона працювала доцентом Київського політехнічного інституту, — мужня жінка, від неї ні разу докору не почув. Але жити якось треба. І от що я роблю — зв’язався з геологами і з ними обходив усі гори Радянського Союзу. Сорок років у мандрах.

Тільки весна — у мене вже наготований рюкзак, спальний мішок. Мама дивиться і каже: «О, в нашого Тольки знову пір’їна в задниці ворушиться». Отак щороку я зникав із дому».

 

 

Автограф на книжці, яку Анатолій Дімаров дав авторці цих рядків. Своєю ж рукою виправив і назву книжки.

 

«Усе життя, мов той загнаний вовк»

 

Справді чудового письменника Анатолія Дімарова через те, що не писав оди радянській владі, тоді і в школі не вивчали та й загалом мало знали українці. Хоча він створив низку чудових творів, у тому числі для дітей. Це, зокрема, «Його сім'я», «Ідол», «І будуть люди», «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Сільські історії» «Містечкові історії», «У тіні Сталіна», «Божа кара», а також два томи роману «Біль і гнів», за який Дімаров був нагороджений Шевченківською премією. Книгу, до речі, теж порізала-покромсала радянська цензура.

Пригадую, як прийшла до нього на інтерв’ю, прихопивши книжку «Постріли Уляни Кащук» (1978) - єдину, яку мала на той час у родинній бібліотеці. «Вона мала називатися «Українська вендетта», - сказав мені автор. – Але видавець виправив назву на свій розсуд». Він власною рукою перекреслив неправильну назву і написав свою. До речі, пізніше ця збірка виходила під назвою «Сільські історії», а оповідання про Уляну Кащук – вже під назвою «Українська вендетта».

Дімаров із болем згадував про свої нереалізовані задуми: «Усе життя я, мов той загнаний вовк — по периметру червоні прапорці, а позаду — кладовище нездійсненних задумів. Багато про що хотів написати, але знав: те не пройде і це теж».

 

Постер серіалу «І будуть люди».

 

Лише на восьмому десятку років, вже у незалежній Україні Анатолій Дімаров відверто розповів свою особисту історію та відкрив своє справжнє прізвище читачам у автобіографічному творі «Прожити й розповісти».Хто ще не читав – обов’язково зробіть це. Правда про радянський «совок» відкриється вам у всіх його страшних барвах.

Тільки в незалежній Україні письменник зміг видати епопеї «І будуть люди» та «Біль і гнів» у повному обсязі, відновивши в романах викреслені сторінки. Тому раджу читати їх у книжках, які були надруковані в пострадянський час. За твором «І будуть люди» кілька років тому було знято масштабний серіал під однойменною назвою.

Письменника не стало 29 червня 2014 року, як раз тоді, коли в Україну прийшла нова війна.

Його сторіччя ми не можемо відзначити на достойному рівні, бо знову війна. Нас знову хочуть загнати до нового еС­еСеРу, про який Дімаров казав: «Оцього еС­еСеРу не хочу. Це сталінщина, це такий жах був! Він знищив усю нашу еліту: і трудову, й інтелектуальну — викосив усе, що хоч трохи витикалося на сірому тлі. Але ж як вони вміли виховувати! В мене батько розкуркулений, мама мусила прізвище змінити, я в комсомол боявся вступати, хоча вчився блискуче.

А нам так мізки задурили, що ми вже й самі брехали і вірили в цю брехню! Ми ж були наркоманами ленінізму–сталінізму! Добре, що я потрапив туди (на Волинь. — Авт.). А якби ні? То досі й ходив би таким наркоманом, як оце деякі ходять. Мені, ви знаєте, їх навіть шкода. Бо ці люди й досі перебувають під впливом того радянського дурману».

Мусимо вистояти і перемогти. Щоб знати свою справжню інтелектуальну еліту, вивчати і шанувати. Бо трапляється, що про Дімарова і досі кажуть: «А хто це?». Сподіваюся, мине трохи часу і таких питань не буде.

Сподіваюся також, що у Києві нарешті з’явиться вулиця Анатолія Дімарова – з відповідним зверненням авторка цих рядків зверталася до Київради, також відповідне звернення зробили науковці Академії наук вищої школи України.

 

Джерело: "Україна молода"

scroll back to top

Додати коментар

 

Захисний код
Оновити

t me

 

Дійові особи

Олексій ГОНЧАРЕНКО

Про те, що скоро ми зможемо продати своє зерно

 

 

Ігор КОГУТ

 

Проблем із водопостачанням у Смілі немає

 

 

Лариса САЛІМОНОВИЧ

Про те, що на біснуватих сусідів, які уявили себе царями світу, чекає сумне прощання з ілюзіями

 

Банер Сміла ЮА

 

 
 
Політика
Відбулась сесія міської ради, на якій депутати проголосували за 52 питання порядку денного

20 квітня 2022, 17:25

20 квітня у малому залі Будинку рад відбулась 41-ша сесія Смілянської міської ради. На порядок денний винесли 52 питання, які перед цим були опрацьовані на постійних депутатських комісіях.


Економіка
У Смілі виконали міський бюджет за травень на 100%

10 червня 2022, 16:22

2022 06 09 budgetМіський голова Сергій Ананко повідомив приємну новину – у нашому місті повністю виконано міський бюджет за травень.


Суспільство
Смілянські водолази відшукали тіло 41-річного потопельника

01 липня 2022, 17:26

2022 07 01 poshuki29 червня Смілянська пошуково-рятувальна група виїхала в Лисянський район на пошуки потопельника. Після довготривалого обстеження дна потопельник був знайдений та доставлений до берега.


Цікаво
Соліст американського гурту присвятив промову і заспівав пісню Україні

01 липня 2022, 18:43

2022 07 01 promovaСоліст американського гурту Imagine Dragons Ден Рейнольдс на концерті в рамках фестивалю Opener у Польщі присвятив промову Україні.


Афіша
Енергетики оголосили ціну універсальної послуги на липень

22 червня 2022, 15:24

2022 06 22 cinaНаразі вже відома ціна універсальної послуги енергетиків на липень 2022 року.