Владислав Польський став Героєм України

Деталі

Суспільство

22 серпня 2026, 15:38

29-річному Владиславу Польському присвоїли звання Героя України. За чотири дні до цього він розігнав пікап до 160 кілометрів на годину й без бронежилета помчав полем до двох поранених воїнів, на яких уже полювали російські дрони.

Того ранку троє українських бійців виконували завдання в населеному пункті. Вони просунулися вперед, зачистили кілька ворожих позицій. Потім їх помітили росіяни. Двоє зазнали важких поранень.
Уночі по них відправили наземний роботизований комплекс. Але на світанку російський FPV наздогнав платформу та вивів її з ладу.
Поранені залишилися пристебнутими до пошкодженого комплексу посеред відкритої місцевості. З розвідувального дрона командування бачило: обидва живі. Та сонце вже піднімалося, а нового удару можна було чекати будь-якої миті.
Інший робот був готовий виїхати, але рухався лише близько десяти кілометрів на годину.
«Або зараз, або ніяк», — наполягав Владислав.
Він отримав дозвіл командира батальйону й вирішив їхати сам. Не хотів посилати туди когось зі своїх підлеглих.
Бронежилет залишив у машині. Без додаткової ваги він міг швидше вискочити з пікапа, перетягнути поранених і виїхати.
Дорогою Владислав не думав ані про ями, ані про міни. У голові прокручував лише одне: як під’їде й завантажить хлопців.
Коли він дістався до них, обидва були при тямі, але майже не розуміли, що відбувається. Як бойовий медик, Владислав говорив із ними та пояснював кожен свій рух.
Одного воїна підняв і затягнув у пікап. Другий зміг підповзти ближче й підтягнутися.
Усе зайняло менше хвилини.
Щойно Владислав зачинив кузов, у рації закричали, щоб він негайно від’їжджав. На пікап уже заходив російський дрон, у повітря піднімався FPV.
Вони встигли.
«Ще хвилин 10–15, і все було б сумно», — зізнався Владислав пізніше.
Від моменту удару по роботизованому комплексу до евакуації минуло лише 30–40 хвилин. Поранених доправили до шпиталю. Обидва були у важкому, але стабільному стані.
Владислав не знав їх особисто. Вони служили в інших ротах і не були його підлеглими.
«Немає значення, чиї вони: чужих нема».
Для «Тічера» це була далеко не перша евакуація. Раніше разом зі своєю групою він допоміг витягнути близько двадцяти поранених — усіх живими.
Колись поранення дістав і сам Владислав. Під обстрілом побратим кинувся йому на допомогу. Згодом було поранено вже того воїна — і Владислав уночі вирушив забирати його. Витягнули. Чоловік служить і далі.
До великої війни Владислав Польський працював учителем у Запоріжжі. У 2022 році довів дітей до кінця навчального року, а потім добровільно пішов до війська.
Починав рядовим стрільцем. Після поранення служив в евакуаційній групі, став бойовим медиком, командиром відділення, взводу, а згодом — штурмової роти 475-го окремого штурмового полку «CODE 9.2».
Владислав Польський став Героєм України. Хоча він ним є давно.
Цілком заслужено.