У Костянтинівці згадували Остапа Вишню

Деталі

Суспільство

У Костянтинівській бібліотеці днями збиралися члени клубу за інтересами «Берегиня».
Як повідомляють у сільській книгозбірні, для них бібліотекарі організували й провели літературну годину «Веселий пересмішник – щира душа України».
Вона була присвячена 130-річчю з дня народження українського письменника-сатирика Остапа Вишні.

Члени клубу переглянули електронну презентацію, ознайомилися з книгами гумориста, читали його усмішки.
«Все життя гумористом! Господи! Збожеволіти можна від суму», — зізнавався Остап Вишня в щоденнику, пише golos.com.ua. При тім сам автор знаменитих усмішок усміхається на всіх портретах, обраних для біографічних статей і шкільних підручників. Адже він увійшов в історію української літератури як письменник-гуморист, автор численних фейлетонів та гуморесок.

Але почуття гумору нерідко виступало у нього як обладунок: кольчуга іронії, шолом сарказму, міцні наколінники сатири... Надійний захист психіки, що дозволяє втілити гасло «піднятися та йти далі». Долі гумористів часто трагічні. І хоч Остап Вишня помер нібито вільною людиною, у своїй квартирі, життя його було нелегким. Зате і пересічним воно не було також.
Він за «казьоний кошт» учився на фельдшера. І хоч фельдшером не став, ця професія внесла свої корективи в його долю (і в почерк теж, рукописи й листи Вишні прочитати під силу тільки фармацевтам). Він таки встиг побути медиком в Армії УНР, а потім опинився в полоні у більшовиків. А повернувся до першої професії знову вже тоді, коли й думати про неї забув. Потрапив, як багато хто з його покоління, у сталінські табори, може, тим і врятувався, що взяли у штат тюремної лікарні.

Гірка іронія долі: йому не раз щастило, але своєрідно. Згадував, як ще в юності впав з коня, дуже забився, лежав три тижні: «I отодi я зрозумiв, що я на щось потрiбний, коли в такий слушний момент не вбився». Можливо, ця думка приходила до нього не раз і в таборах. Його тюремний термін мав закінчитися зовсім не звільненням, не реабілітацією, а розстрілом. А від розстрілу врятувала сама природа — небувалі навіть для Півночі морози.
Коли для додаткового «слідства» (так маскували страту) хронічно хворого на ревматизм Вишню та інших в’язнів погнали з одного табору до іншого, корабель з арештантами застряг на річці Печорі, яку скувала крига. Корабель довго не міг пробитися вперед. А потім... повернув назад — бо влада в НКВС змінилася і тепер «правильні» чекісти розстрілювали «неправильних», тож їм було не до Вишні.
Як би там не було, а з таборів він повернувся живим. Його випустили, навіть реабілітували незадовго до смерті, але таємного нагляду так і не зняли.
За що сидів? Звинувачення були такі абсурдні, що в голові сучасної людини не вкладаються. Не міг у них повірити спершу і сам Остап Вишня, коли за ним прийшли в 1933 році. Інкримінували підготовку замаху на тодішнього партійного вождя Павла Постишева. Згодом, коли Постишев і сам був заарештований і розстріляний, Вишня, який уже давно сидів, пожартував, мовляв, а я ж іще кілька років тому хотів вчинити саме так.
Наразіі минає 130 років від дня народження письменника. Якщо зайти в книгарню будь-якого українського міста і пройти до полиці з українською літературою, то книжки Остапа Вишні там обов’язково будуть.
Остапа Вишню «проходять» у школі, й це (запитайте знайомих вам школярів чи згадайте себе школярем) один із небагатьох авторів, яких і справді читають не з примусу.
«Якщо дасть Бог переживу каторгу — то нехай у мене рука всохне, якщо візьму перо в руки... Силки розставлю і рибу ловитиму», — пообіцяв якось у відчаї Остап Вишня своєму приятелеві на початку 1930-х років. Пообіцяв — і таки порушив слово. Бо важко було б вижити в тому непривітному світі без ефемерних обладунків гумору...

• < Попередня
• Наступна >