За Україну загинули троє наших випускників

Деталі

Суспільство

Учні Смілянського центру підготовки і перепідготовки робітничих кадрів втілили у життя проект, присвячений випускникам навчального закладу, які загинули в зоні АТО. Вони зібрали інформацію про життя трьох таких героїв – Андрія Горбенка, Віктора Єременка та Руслана Чубатенка.

Андрій Горбенко народився 6 січня 1971 року в Холоднянському. Його батьки – Степан Іванович та Майя Миколаївна мріяли, аби син ріс чесним, працьовитим, справедливим, відповідальним. Тому його вихованню приділяли велику увагу.
Хлопець навчався у Смілянській школі № 10. Його вчителька історії Тетяна Жох пригадує, що в старших класах Андрій твердо вирішив: «Отримаю атестат і відразу піду в училище, щоб здобути робітничу професію». Його мрія збулася.
У нашому навчальному закладі він обрав професію фрезерувальника. Фрезерний верстат, за яким здобував практичні навики Андрій, дотепер стоїть в майстерні. Андрій легко засвоював теорію, а ще легше – практику. Виготовлені ним деталі були зразком для інших учнів. Андрій тому й отримав ІV кваліфікований розряд фрезерувальника і диплом з відзнакою.
- Ми не просто друзі, ми були як рідні. Андрій – хрещений батько моєї доньки. Він був завжди готовий прийти на допомогу, підтримати в тяжку хвилину, – розповідає завідувач відділення нашого закладу В’ячеслав Вовк.
На війну Андрій пішов у серпні 2014 року. Служив сержантом, був водієм аеромобільно-десантного взводу. А 19 лютого 2015 року загинув від мінометного обстрілу в районі села Опитне Донецької області.
– Андрій був героїчною, сміливою людиною. Завжди йшов попереду, не ховався, прикривав молодих бійців, був справжнім воїном і віддав своє життя за незалежність України. Йому було лише 44 роки, – так згадують про Андрія його бойові побратими.
Андрій Горбенко нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, а також пам’ятною відзнакою «Герої Черкащини». Його ім’я занесено в «Книгу пам’яті полеглих за Україну».
Дуже рано обірвалося життя другого випускника нашого Центру – Віктора Єременка. 21-річним він добровільно пішов на фронт.

Дитинство Віктора не назвеш безхмарним. Народився він 6 лютого 1993 року в селі Білозір’ї. Із п’ятьма братами й сестрами осиротів за живої матері, яка була позбавлена батьківських прав. Пізніше, коли підріс, говорив: «Я інтернатівський» – він вчився у Смілянській школі-інтернаті та в Чигиринському інтернаті для дітей-сиріт. Саме звідти потрапив у наш навчальний заклад, де отримав дві професії – штукатура та маляра.
–Наш навчальний заклад і гуртожиток стали для Віктора рідною домівкою. Він це розумів і тому горнувся до педагогів і вихователів. Він був добрий, працьовитий, не цурався ніякої фізичної роботи. Усупереч скрутним життєвим обставинам, не зневірився, не образився на весь світ, а обрав шлях чесного, сповненого праці й труднощів, корисного для суспільства життя, – розповідає заступник директора Центру Олег Краюхін.
–Віктор був дорослий не по роках. Звертався за порадою, ділився думками, планами на майбутнє. Але ніколи не скаржився, прагнув говорити лише про позитивні моменти у своєму житті. Обіцяв покликати мене на весілля. Мріяв про те, щоб створити власну сім’ю, мріяв про трьох дітей. Навіть імена їм придумував,– зі сльозами додає Катерина Кузміна, майстер виробничого навчання.
Після закінчення училища Віктор Єременко працював різноробочим, а потім вступив до Тальнівського будівельного коледжу. Але почався Майдан і він поїхав до Києва, щоб взяти участь у революційних подіях. А далі була війна і він став кулеметником.
«Армія - це гордість для тих, хто служить… І тих, хто чекає», – так писав в соціальній мережі Віктор Єременко. Своїм власним прикладом він це підтвердив.
Він загинув від тяжкого поранення в груди 10 вересня 2014 року під Артемівськом Донецької області, нагороджений орденом “За мужність”.
– Мій брат був найкращий у світі, – каже зі сльозами на очах його сестра Ксенія.

Війна не оминула й сім’ю Чубатенків із Березняків, у яких син Руслан пішов захищати Україну 29 березня 2014 року. В дитинстві він мріяв стати вчителем, але спочатку хотів здобути робітничу професію. Тож обрав одну із найскладніших професій у нашому навчальному закладі – електрогазозварника.
– Руслан охоче відвідував спортивні секції. Футбол – це те, що найбільше йому подобалося. Він завжди був у хорошій фізичний формі. Привітний, життєрадісний, таким пам’ятаю його, – важко зітхає викладач фізкультури Володимир Домальчук.
Командир бойової машини піхоти, молодший сержант Руслан Чубатенко загинув в бою біля кургану Савур - могила в Шахтарському районі на Донеччині 18 липня 2014 року. Вибухи мін та снарядів, випущених з ворожих установок “Град” перетворили його бойову машину на суцільне решето. Його поховали у рідному селі, а у сквері, що знаходиться поблизу батьківського будинку, втановлено пам’ятник Герою. Біля пам’ятника росте багато троянд.
–Ці троянди ми посадили всі разом: односельчани, учні, мама Руслана, - розповідає нам Надія Гончаренко, голова Березняківської сільської ради. – Не можу забути той день, коли йшла до батьків, щоб повідомити про смерть їхнього сина, а мого хрещеника. До сих пір не вірю, що його немає.

…Наші випускники, які віддали своє життя за Батьківщину навічно залишаться Героями, а Герої не вмирають!

Валентина Савіцька, викладач історії
Таміла Пилипенко, учениця групи №16

• < Попередня
• Наступна >