У Старосіллі вшанували Героїв Крут

Деталі

Суспільство

Вже третій рік поспіль делегація Смілянської ГО "Територія гідності" та представники Черкаського крайового проводу Народного Руху відвідують в День пам'яті героїв Крут село Старосілля Городищенського району.
Саме тут, за переказами старожилів, далекого 1918 року було поховано трьох поранених юнаків, учасників бою під Крутами, яких віз із київського лазарету батько одного з них. По дорозі хлопці померли, територія куди вони добиралися була зайнята більшовицькими військами і батько змушений був просити допомоги місцевих, щоб по-людськи похоронить юнаків.
Що стало з тим чоловіком не відомо. На довгий час прилегла до Млієва територія перетворилася в арену запеклої боротьби національних повстанських загонів під керівництвом отамана Голого (Бабенко Трохим Іванович) проти денікінців, німців та більшовиків. А після встановлення в окрузі радянської влади, навіть згадувати про це поховання було смертельно небезпечно. Тому ймовірність участі похованих в Старосіллі юнаків в бою під Крутами дискусійна.
Водночас, якщо ми вірили брехливій радянській історичній науці, то чому маємо сумніватися в правдивості свідчень місцевих жінок, які під страхом смерті, протягом трьох поколінь доглядали ці могили? Я, для себе, вибір зробив за таким принципом: – якщо хлопців під час російсько-радянської окупації не можна було легально похоронити, якщо про них не можна було згадувати, то вони – вороги радянської влади. А хто в Україні міг бути ворогом москалів? – насамперед – українці. Інші варіанти, як то: німці, денікінці, бандити…, відпадають – за могилами ворогів, без примусу так не доглядають. Тобто, ймовірність того, що хлопці загинули в бою проти росіян, які підступно напали на молоду українську державу є високою, а значить вони мають право на вшанування, як борці за волю України.
Окремо хочу висловити щиру вдячність тим людям, які зберегли, пронесли, через заборони та загрози, і донесли до нас через 100 років пам'ять про українських захисників. Такі люди гідні поваги.
Хочу подякувати і тим, хто щорічно організовує заходи по вшануванню пам’яті Героїв Крут.
Ті емоції і почуття, які виникають після відвідин їхнього місця поховання, спілкування з нащадками очевидців тієї події переплавилися в моїй душі в поетичні образи, які я присвячую звитяжцям, які захищали свій народ від напасників-чужинців.

МОГИЛИ ПІД СОСНАМИ
Коні хрипіли, летіла піна,
рипів під полоззям сніг.
Візниця, піднявшися на колінах,
шмагав об спини батіг.
А в санях, на сіні, під кожухом
троє, худющі, як тички
Лежать забинтовані хлопці без руху,
з жовтими на віск обличчям.
А сосни в бекешах обабіч узбіччя
взявши «на караул»
Стояли над тими, хто в потойбіччя
наблизилися впритул.
Раптом у темряві блиснув вогник,
візниця натягнув віжки
І… сани, мовби Харона човен,
вперлися в берег річки.
Відкинувши полу кожуха,
вухом до грудей припавши
Чоловік довго, завмерши, слухав
тамуючи сльози й кашель.
А над ними розпатлані сосни,
заламавши кістляві руки
Кутали в сиві від інію коси
чорних старезних круків.
В хаті серед темного двору
зойкнули двері на ґанок
Забрехали собаки хором,
заробляючи на сніданок.
«Хто тут – голос жіночий
тихо спитав з порогу –
Вештається серед ночі
Дай людям спокій, іди, собі з Богом».
Брязнули коні вудилами,
зарипів за тином сніг
Під важкими юхтовими брилами
чоловічих, стомлених ніг.
«З Києва, з лазарету, сестро,
сина з друзями-юнкерами віз.
Хотів врятувати з червоних лабетів
та…» і не стримав сліз.
«Не зчувся коли й відійшли бідолашні,
спішив до Сміли добратися.
Звідкіля вони родом, чиї вони діти,
спитати, чомусь, загавився.
Додому далеко, а коні підбились,
та й в Смілі червоні, вузькоокі, не руські.
Може б ви помогти зголосились,
поховати хлопців по-людськи?»
Десь в чагарях реготали сичі,
вітер шумів у кронах.
Двоє, потайки від людей, у ночі,
хлопцям копали схрона.
Ні сальви, ні почету, тільки молитва,
Богом одним почута,
Над безвусими героями бою
у засніженім полі під Крутами.
Небо сіріло, співали півні,
хрестила навздогін гостя.
Розчинялись, зникаючи в сірій пітьмі,
коні в санях і згорблена постать.
По весні, уночі, вона ставила хрест
без звань, без імен і дати.
А десь за Дніпром, за якусь сотню верст
тихо плакала в церкві мати.
Все життя пронесла чуже і біль
не в змозі нікому відкритись,
В подушки, по ночах, виливаючи сіль
могла за них тільки молитись.
Давно то було, час рікою сплива,
вже і хрест стрюхлявів, похилився
Та пам'ять про них і донині жива,
але й ворог той самий лишився.

Анатолій Терещенко, голова Смілянської громадської організації «Територія гідності»

• < Попередня
• Наступна >