- Деталі
-
Суспільство
Мабуть, усі городяни у Смілі, хто регулярно їздить маршрутом №34 «Вулиця ім. Богдана Хмельницького – лікарня ім. Семашка», добре знають водія автобуса Володимира Разіна: завжди усміхненого, ввічливого, уважного. Він і добре слово скаже, і допоможе молодій матусі впоратися з коляскою, а старенькій бабусі, інваліду піднятися або вийти з салону. Доїхав автобус до кінцевої зупинки, двері відчинилися і: «Бажаю всім доброго здоров’я і гарного настрою!», або «Усім гарного трудового дня! Будьте здорові!».
На обличчях містян-пасажирів, занурених у власні життєві проблеми, мобільні телефони, невеселі роздуми, раптом з’являється посмішка, вони немов оживають, починають світитися радістю. Але найбільш його люблять маленькі пасажири – діти. Навіть якщо вони їдуть разом з батьками, то неодмінно хочуть особисто узяти квиток у «дяді Вови». Знають, що разом з квитком отримають з його рук цукерку: вони завжди лежать на капоті усередині автобусу поруч із квитками проїзду.
Пасажири маршруту №3, який раніше обслуговував Володимир, досі сумують за ним і згадують лише із вдячністю. Коли вони дізналися, що їх водій — «наш Володя» — захворів і опинився у лікарні, то зібралися й провідали.
Володимир Разін, який от вже двадцять років працює на головному підприємстві пасажирських автоперевезень Сміли, справді незвичайна людина, не схожа не лише на багатьох своїх колег, а й на багатьох з нас. Здається, добро ллється з його серця — ллється щедро, без будь-якого примусу, без знайомого нам: «Ти мені — я тобі». Усе, що робить Володимир для пасажирів, крім своїх безпосередніх обов’язків водія, робиться ним цілком безкорисно, щиро, з радістю.
Звідки у нього ця світла риса характеру? На це запитання Володимир посміхається: « Мабуть, таким мене виховала мама… Вона була дуже доброзичливою».
Заради мами, яка потребувала догляду, Володимир повернувся додому у Смілу з далекого Санкт-Петербургу, який йому сподобався, коли він поїхав туди провідати свого армійського товариша. Там одружився, там працював і теж крутив баранку – щоправда, не автобуса, а вантажівки.
«У Смілі лежать найдорожчі мені люди, передусім батьки, – каже Володимир. — Здається, вони радіють, коли ми робимо щось добре. Тому не треба скупитися на добро, на добре слово».
Недарма кажуть: «Роби добро – добро й буде». Володимир пригадує різноманітні історії зі свого «автобусного» життя.
«Одного разу просяться до мене хлопці-цигани, а грошей на проїзд нема. Конче потрібно їм кудись їхати, клянуться повернути гроші. Обіцянки-цяцянки? Однак зжалився над ними, підвіз. За пару днів знову сідають до мене роми й запитують, чи підвозив я тих хлопців. «Так», — відповідаю, хоча, чесно кажучи, про той випадок вже й забув. Тоді вони дістають гроші й розраховуються: за них і за себе.
Сміється. Посмішка у Володимира теж проста, щира, без акторства.
«Більш за все люблю, коли в автобус сідають діти. З ними веселіше. Для них смаколики у мене зажди знайдуться», – говорить він.
Трохи поговорили, Володимир подивився на розклад руху, потиснув мені руку і поїхав на зупинку, де на нього вже чекали пасажири.
«Доброго всім дня, – чую із середини салону, – проходьте, будь ласка, вільні місця є. Кінцева зупинка – лікарня імені Семашка».
Скільки коштує добро? Ніскільки. Немає ніякої потреби витягувати його з гаманця, шукати у кишені або у міському бюджеті. У той же час воно дорожче за золото, бо ллється з душі, з глибин серця. Воно десь саме там, а не в грошах. До того ж воно, на відміну від грошей, золота або інших матеріальних коштовностей, невичерпне, безмежне. Тож чому ми такі скупі на добро? Чому стримаємо його у собі? Адже воно є в кожному з нас. Чи помиляюся?..
Олександр Слєпцовський, журналіст
redaktor-smila-ua@ukr.net
Україна, м.Сміла
Коментарі