Економіка

Макіївку називали «махновським краєм»

Деталі

Суспільство

03 жовтня 2016, 23:05

І досі білою плямою залишаються героїчні сторінки кількох повстанських загонів, які боролися проти радянської влади в густих лісах навколо села Макіївки восени 1920 року. Це були патріоти України, які хотіли вільно жити на своїй землі.
У колишнього директора Макіївської школи Валентина Хижняка, історика за фахом, серед тих повстанців були рідний дід Михайло та його брат Трохим Новохатьки. Останній служив помічником у отамана Чорного Ворона (Чорноусенка).
–Пам’ятаю, як у 1964 році поїхали ми дідом Михайлом підводою у Грабський ліс по сухостої. Я знайшов повалений дуб, а під його коренем – скелет людини та іржаву гвинтівку, – розповідає «Сміла.ua» Валентин Михайлович. Він пригадує, коли гукнув діда, той подивився і ніби закам’янів від невимовного душевного болю. Тоді зняв кашкета і стояв мовчки, схиливши сиву голову. Людські кістки вони з дідом поховали, але старий і слова не мовив до самого вечора.
–Вже як їхали додому лісом, я й кажу йому: «Діду, та не мовчи, розкажи, хто ж то був! А він у відповідь: «То усе мої товариші!» – веде далі Валентин Хижняк.
Валентин Михайлович каже, в Україні знають Холодноярську республіку, котра мала 15-тисячне повстанське військо, охоплювала 25 сіл Чигиринщини і діяла до 1922 року. А післяреволюційний макіївський край мало вивчений. Хоча у 1917-1921 роках густі ліси навколо села стали базовими для кількох повстанських загонів і на тутешніх землях йшла не менш запекла боротьба проти радянської влади. Від діяльності повстанців тут усе кипіло аж до 1924 року, тож більшовики боялися сюди й носа показати. Вони називали околиці Макіївки – Махновським краєм. Навіть у 70-х роках минулого століття, коли секретар райкому збирався у Макіївку, то казав: «Я поїхав на Махновщину!».
–У наших краях діяло кілька повстанських загонів – отаманів Логвинова, Чорного Ворона, Кириченка, Водяного, Лютого, Яблуньки, Зінька Самгородського. Люди боролися за волю України, вони були патріотами, які хотіли, аби українці вільно жили на своїй землі, – наголошує пан Валентин.
Він пояснює, що отаман Зінько був родом із сусіднього Самгородка. І те, що доля його буде непростою стало відомо від самого народження. Бо коли народився, то був обвитий пуповиною через плечі, наче портупеєю, і бабка-повитуха вражено охнула: «Це буде або велика людина, або великий бандит!».
–Зінько Самгородський був суперечливою фігурою. Він промишляв на залізниці, тероризував багатих, міг і пограбувати, а потім те добро роздати бідним, – зазначає Валентин Михайлович. І додає, коли Зінько повертався з лісу додому, то аби зібрати побратимів посилав свою жінку до них із паролем, мовляв, позичте півлітра горілки матері ногу від судоми розтерти. Це означало, що Зінько дома і кличе на розмову. Був випадок, коли Зінько попав у ГПУ, але зміг навіть звідти вибратися, бо слідчий у його справі виявився тим чоловіком, якого свого часу він відпустив живим. І той зробив усе, аби Зінько вийшов на волю цілим та неушкодженим.
Валентин Михайлович говорить, що восени 1920 року розрізнені повстанські загони вирішили об’єднатися на базі макіївського лісу. Тож сюди прибув і загін Лютого із Звенигородщини, в якому було більше трьох тисяч вояків. До повстанців приєднався і отаман Яблунька, який розташувався в урочищі Шия. У нього була гармата, кілька кулеметів, триста осіб піхоти та сто кінноти. Загалом, наголошує історик, набралося близько 10 тисяч війська. До речі, дід дружини пана Валентина – Валентини Савівни – Іван Селезень був помічником у отамана Яблуньки.
–У цей час під Уманню наступала кіннота Семена Будьонного. І коли у Макіївці склалася така некерована ситуація, вирішили одним махом підчистити тили й тут, тож одну бригаду відправили сюди, – стверджує Валентин Михайлович. Він каже, тоді пішли чутки, що насправді Червоній Армії дано розпорядження не вступати у бій з повстанцями. І дійсно, коли ті взяли «язика», той підтвердив заборону, бо «йдемо на Умань». Це була, наголошує пан Валентин, спеціально спланована дезінформація. Та Зінько розмовам не повірив і на всяк випадок замаскував боронами поле між сусідніми Самгородком та Ташликом, яким й могла наступати кіннота.
–Він першим побачив будьонівців. Його загін вискочив перед ними на іншій стороні поля, а ті розлючено кинулися за ними прямо на борони, – запевняє Валентин Хижняк. Тож поки будьонівці загальмували, Зінько галопом помчав у Макіївку попередити побратимів.
Валентин Михайлович переповідає давню розмову зі своїм односельцем –очевидцем тих подій. Каже, чоловік пригадував, вони квартирувалися на крайній від лісу вулиці і саме пришивали жовто-блакитні лампаси на штани та китиці на шапки. В ту мить Зінько пролетів до лісу. Слідом за ним до села увірвалася червона кіннота й почалося пекло – палали хати, голосили жінки, кричали діти.
–Того дня будьонівці організували у центрі екзекуцію непокірних, на якій стратили багатьох людей, – важко зітхає пан Валентин. Він говорить, що самих повстанців було загнано у Грабський ліс. Та в хащах армійська кіннота не змогла розвернутися і почала виходити в район села Матусів. Але отамани з побратимами вирішили наступити червоним на хвоста і з лісу стріляли по них навздогін, вбивши п’ятнадцять вояків. Тоді будьонівці розвернули військо і вступили у бій. Після цього загін Яблуньки, Чорного Ворона та інші понесли важкі втрати і перестали існувати. У тому бою був тяжко поранений і отаман Яблунька. Близько двадцяти полонених макіївчан червоні вивезли у село Лебедин Шполянського району, де розстріляли. Там є їхня братська могила.
–Брат мого діда Трохима був убитий разом з Чорним Вороном у нашій хаті і їхні тіла довго там лежали. Їх було заборонено хоронити. Дід Михайло залишився живим волею долі, бо по дорозі до лісу заночував у молодиці на Зайвівці, а вдень увірвалися будьонівці, – пояснює Валентин Михайлович.
Після того бою, говорить він, макіївчани вийшли на Носачівське поле і забрали звідти своїх загиблих героїв, а тих, хто був нетутешній, звезли до Грабського лісу, де й поховали на узліссі.
–Останки одного із них ми з дідом Михайлом і знайшли, – говорить Валентин Хижняк.
І додає, життя Зінька Самгородського теж обірвалося. Але не у тому бою з червоними, а через зраду. Його здали, коли він повернувся додому. Більшовики оточили хату, і Зінько, аби врятувати сім’ю, вдосвіта змусив жінку взяти дитину і вигнати гусей на став.
–Він люто відстрілювався. Його довго не могли взяти, то ж продерли стріху на хаті і з горища тяжко поранили. По дорозі в ГПУ в село Матусів, куди відвозили усіх отаманів, він помер, – запевняє Валентин Михайлович. Де могила Зінька Самгородського – ніхто не знає. Так само невідомо де поховані отамани Чорний Ворон та Яблунька
Те, що про цих українських героїв дотепер мало відомо Валентин Хижняк пояснює тим, що у 30-х роках пройшла повна зачистка Макіївки і всіх, хто хоч якось був причетний до визвольного руху чи знав подробиці, розстріляли.
–НКВС знищили тоді більше ста осіб. Вони наше село так і називали– Макіївська антирадянська повстанська організація, – констатує Валентин Михайлович. Усі його родичі, каже, по материнській лінії теж були розстріляні.

Людмила ВАНІНА

На знімках: Валентин Хижняк добре знає історію рідного краю, у цій хаті у 1920 році мітилася сільська рада Макіївки.
Фото автора та з особистого історичного архіву Валентина Хижняка.

• < Попередня
• Наступна >