Економіка

Торбинка з квасолею

Деталі

Суспільство

26 листопада 2016, 16:17

Хата 90–річної Галини Гончаренко стоїть біля вікового лісу. До нього від її обійстя –рукою подати. Поруч яр, широка левада і ставок. Цей куток, огорнутий цілющим повітрям та тишиною, у Макіївці називають Дібровою. Усе своє життя Галина Костянтинівна прожила в рідному селі. Вона одна із старожилів Макіївки, котрі ще можуть розповісти про Голодомор. У ту страшну пору їй виповнилося сім років.

«Жінко добра, гріх таке робити!»
...Дуня саме поралася у дворі, коли з хати вибігла старша донька Марія й закричала: «Мамо, Мишко не дихає!». Дуня вскочила в хату. Біля лежанки, на якій лежав малий син, скупчилися всі дев’ятеро дітей. Вони мовчки стояли і сумно дивилися на матір. Дуня схопила сина на руки й зрозуміла, що він мертвий. Вона пригорнула дитину до серця й заголосила. Старші діти тулилися до неї й гірко плакали, а менші, котрі ще не розуміли того, що сталося, хапали за спідницю й просили їсти. Серце жінки розривалося від безвиході, їй здавалося, що вона божеволіє з горя. Дуня поклала мертву дитину на лежанку, а сама повільно, неначе тінь, побрела з хати. Вже на вулиці відчинила двері льоху й зайшла туди. Зробила кілька кроків униз і почала битися головою об стіну. Їй не хотілося житии.
–Жінко добра, гріх таке робити! – Дуня почула чийсь голос. Вона підвела голову й побачила старого чоловіка.
–Вийди з льоху!–сердито наказав він.
–Той чоловік просив милостиню. Він і врятував мою маму від самогубства у 1933 році, – розповідає Галина Гончаренко. Вона пам’ятає й те, як батько прийшов додому з сільради й сказав, що йому наказали здати в державу все зерно, яке є. Надвечір батько завантажив на віз мішки із житом та покірно поїхав на залізничну станцію в Сердюківку. Розмірковував так: однак прийдуть, усе перевернуть, знайдуть та заберуть. Галина Костянтинівна пояснює, на перший погляд, рішення батька було незрозумілим, адже він залишав сім’ю, в якій росли 10 дітей, без зернини. Але, повернувшись додому, вночі разом із своєю сестрою та її чоловіком поїхав в Ясинувату і там влаштувалися на роботу. А гроші, які одержував, присилав дружині та дітям.
–Мама брала старшу сестру Марусю і йшла з нею в сусідній Ташлик на пошту, де одержувала грошовий переказ від тата. На ті кошти купувала продукти,– веде далі Галина Костянтинівна. І пояснює, з усіх дітей помер тільки найменшенький Мишко. І хоча всі вони теж голодували і так само, як інші односельці, їли листя, цвіт акації та липи, ловили у ставу рибу, але батькові гроші не дали вмерти. Вона пригадує, як мати постійно наказувала їм не заходити в чужі двори, не слухати нічиїх обіцянок дати хліба, бо траплялися страшні випадки, коли божевільні від голоду люди вбивали малих дітей. Мати й сама ледь не стала такою жертвою, коли чоловік із сусіднього села сказав, що продасть їй хліба. Мати пішла до нього в хату, а там побачила кров на долу, все зрозуміла і кинулася тікати.
–Улітку 1933–го почало дозрівати жито. Ми рвали на городі колоски, сідали на призьбі й їли по зернинці, – витирає сльози Галина Костянтинівна.

«Дівчинку загнуздали, як коняку, й погнали вулицею»
Таких макіївчан, як Галина Гончаренко, котрі пережили Голодомор, нині практично не залишилося серед живих у цьому селі. Але нові покоління мають змогу дізнатися про ті страшні роки завдяки спогадам своїх односельців, котрі записав колишній директор Макіївської школи Валентин Хижняк, історик за фахом. Як розповідала Валентину Михайловичу його односельчанка Ярина Степанівна Похил, 1913 року народження, бригада сільських активістів несамовито лютувала, забираючи в односельців курей, кролів, картоплю, посівне насіння. За чотири місяці сім’я Ярини пережила близько двадцяти обшуків. У їхній хаті зірвали підлогу та забрали звідти дошки. А з батька один з активістів навіть здер старий піджак і одягнув на себе.
–На початку 1933 року, обійшовши голе подвір’я і не знайшовши нічого, сільські активісти понагиджували в діжки, що стояли в коморі та погребі, — свідчив у своїх спогадах й Михайло Васильович Хижняк, у родині якого було десять осіб. Під час обшуку мати дала йому, 15–річному підлітку, торбинку з квасолею, аби непомітно вийшов із хати й заховав. Але один із активістів гнався за ним аж до сусіднього Самгородка, тож хлопчик змушений був розтрусити квасолю у болоті.
Від голоду люди просто божеволіли. У своїх спогадах Іван Гнатович Власенко, 1917 року народження, розповідав Валентину Хижняку про те, як iз хутора між їхнім селом і Самгородком, на якому було дві хати, у Макіївку прибилася знесилена 12–річна дівчинка. Голодна дитина шукала їжу. Вона зайшла в одну хату та почала їсти борщ. Розлючений господар застав дитину і бив її доки вона не втратила свідомості, а потім кинув у підвал. Вранці разом iз дружиною витягнув дівчинку, загнуздав, як коняку, й погнав вулицею, а потім повісив на вербі.
–На Стеблинівці в сім’ї Дмитра та Наталки Стеблин був 12–річний син. Голодний, він зірвав зелену грушку у садку сусіда, за що той його і вбив. Перед батьками він не відповідав, бо ж вони були вже мертві, – розповідав історику інший житель Макіївки – Іван Власенко. За його свідченнями, хліба у Макіївці люди не бачили з грудня 1932–го до жнив 1933 року. Вже у травні того року, коли все навколо зазеленіло, макіївчани рвали та їли корені рогози, калачики, цвіт акації та липи, варили юшку із зелених листочків буряка, щавлю, кропиви, щириці та лободи. Частина односельчан, йдеться у спогадах Івана Власенка, врятувалися від голодної смерті завдяки тому, що їли котів, собак, ховрашків, горобців та ворон. Люди також рубали м’ясо дохлих коней і варили його. Ті, хто працював у колгоспі, одержували за роботу по 150 грамів борошна, з якого варили затеруху.

«Забудь назавжди, що ти українець»
Іван Власенко казав Валентину Хижняку, що в ті страшні роки «жалісливих людей було мало». Його самого з дому вигнали рідні, бо був зайвим ротом, а їсти не було чого. За спогадами цього чоловіка, людей у Макіївці вмирало стільки, що ніхто й обліку не вів. Померлих везли на цвинтар на підводі, несли в ряднах. Бували випадки, що дітей везли ще живими. Сільська рада на те не зважала, їм аби швидше поховати пухлих, щоб не видно було гріха. Іван Яковуша відвіз і вкинув у яму ще живих Марфину Беребеню та Настю Власенко. Поки поїхав за іншими, люди їх витягли. А Горпину Махиню, дуже гарну дівчину 15 років, як не просилася, не пожалів, закидав. Через багато років після Голодомору Іван Власенко порахував, скільки ж людей померло на його вулиці Стеблинівці. З’ясувалося, що голодною смертю згинуло більше ста осіб, з них 42 жителі на прізвище Стеблина, 15–Власенків, 11 – Бойків, 10 – Григоренків. У родинах Митрофана Бойка, Грицька Власенка, Олекси Стеблини, Дмитра Стеблини вимерли всі до одного. В сім’ях Василя Григоренка, Івана Омельченка, Порфирія Стеблини, Терентія Стеблини вимерли всі діти.
У вражаючих записах, зібраних Валентином Михайловичем, шокують і спогади Івана Івановича Будорагіна. Йому в роки Голодомору йшов 10–й рік і звався він від народження Степаном Зайвим.
–Я сам ледь ходив. Худющим був, мені можна було дати років шість. Продуктів не було вже ніяких. Їв «китички» з ліщини, бруньки та мох із дерев, корені рогози. Ходив по селу та жебракував. Але в той час мало хто подавав, – йдеться у його розповідях. Батьки цього хлопця померли. Окрім нього, у родині сиротами залишилося два брати – Іван та Андрій, і сестра Оляна. Старший брат Іван ще до Голодомору зумів виїхати з села в Москву і влаштувався там на завод. До Москви Іван вивіз і Степана. Та тільки поселити брата в гуртожитку, де мешкав, не вдалося. Тож залишив малого біля дитячого будинку без будь–яких документів.
–Забудь назавжди, що ти українець Степан Зайвий. Де народився – не пам’ятаєш. Краще менше говори, інакше не виживеш,–наказав на прощання. Так Степан потрапив до дитячого будинку, де його назвали Іваном Будорагіним.
А Костянтин Похил, 1917 року народження, розповідав Валентину Хижняку, як його батьки заховали на городі трохи картоплі. Вранці по ту картоплю прийшов голова сільської ради. Та смілива мати відстояла її за допомогою сокири, сказавши, що їй втрачати нічого. Аби врятувати свого чоловіка, який помирав від голоду у грудні 1932 року, жінка поїхала до Москви, продала там свої сережки й хрестик, купивши на ті гроші борошна. Та тих харчів у Макіївці її чоловік не дочекався, помер.
У спогадах Костянтина Похила є розповідь про те, як у 1958 році від колгоспу він поїхав на заготівлю лісу у Вологодську область. Одна з тамтешніх жінок пригостила його пиріжками, загорнувши їх у газету, на краю якої було написано п’ять прізвищ жителів його рідної Макіївки, розкуркулених і висланих у 30–х роках. Жінка показала й табір, де вони жили. Розповіла й про балку, порослу високою травою. Костянтин Похил побував у тій балці і вжахнувся: під травою хрускотіли людські кістки, були серед тих загиблих і його односельці.
За свідченнями очевидців та враховуючи архівні звіти, історик Валентин Хижняк дійшов висновку, що в його рідному селі в 1932—1933 роках від голоду померли 800–850 чоловік. Це близько 30% усього тогочасного населення Макіївки.

Людмила ВАНІНА

На знімках: Галина Гончаренко (сидить крайня праворуч) зі своєю родиною, жнива 1933 року у Макіївці, цим людям пощастило пережити Голодомор.

Фото із архіву Галини Гончаренко та історика Валентина Хижняка.

• < Попередня
• Наступна >