Наша електронна пошта:
smila.ua@ukr.net |
Стрічка новин28 березня 2024, 11:31 27 березня 2024, 17:26 Авторизуватися через соціальні мережі: |
ЦікавоКонцентрація страху
Десятиліття «арабської весни» коментують сьогодні у світі насамперед крізь призму очевидного розчарування процесами, які почалися після самоспалення Мухаммеда Буазізі в Тунісі і сприймалися як початок демократизації Близького Сходу і очевидної демонстрації готовності до змін архаїчних суспільств, здавалося б, безповоротно застигли в маргінальності 50-60 років минулого століття. Але, очевидно, відповідати потрібно не на питання «чому у них не вийшло», а на питання, що відбувалося насправді. Що дійсно вичерпало себе – то це режим світських військових диктатур, який в арабському світі став головною альтернативою теократичним монархіям – як це не дивно, але монархії виявилися більш довговічними і здатними змінюватися. А от наслідки краху диктатур виявилися обумовлені самим характером близькосхідних суспільств. Якщо в Тунісі, де і сама диктатура була порівняно м'якою і відкритою для зовнішньому світу, вдалося забезпечити змінюваність влади, то в Єгипті повалення режиму Хосні Мубарака виявилося банальною спецоперацією військових – втім ознаки цього були вже у дні повстання. Мубарак і сам усвідомлював крихкість режиму військової диктатури, що дістався йому в спадок від Насера і Садата. Останній вже почав робити спроби перетворення режиму на багатопартійну сімейну автократію – але був зупинений вбивцями.
А от у Лівії, Ємені та Сирії повстання проти диктаторів проявило повну відсутність державної єдності – до «арабської весни» цілісність цих держав забезпечувалася виключно силою. Усі три країни повернулися до доколоніальної моделі племінного протиборства, а єдиний з живих диктаторів – Башар Асад – завдячує збереженням влади виключно Москві і Тегерану.
Точно так і з арабськими країнами: процес демократизації Тунісу не можна відтворити у Єгипті, а процес консолідації влади у Єгипті не можна відтворити в Лівії. І попереду у Близького Сходу – десятиліття судом на шляху побудови цивілізованих суспільств. Як, втім, і у колишнього Радянського Союзу.
Причому в «революції троянд» навіть намагалися брати участь, адже одним з її лідерів була давній конфідент Москви Ніно Бурджанадзе. Сьогодні вже мало хто пам'ятає, що президент Едуард Шеварднадзе пішов у відставку після прильоту у Тбілісі тодішнього міністра закордонних справ Росії, вихідця з Грузії Ігоря Іванова, який провів цілком дружню спільну зустріч з президентом і опозиційними лідерами.
З «арабською весною» все змінилося відразу – коли Путін побачив, що американці лише стежать за долею свого давнього союзника Мубарака і ніхто навіть не думає дбати про безпеку поваленого лівійського диктатора Каддафі, цього Лукашенка арабської Африки. Кадри з катуванням Каддафі стали вирішальними для доль України, Грузії, Білорусі, та й самої Росії. Саме тоді Путін остаточно вирішив не віддавати ані влади, ані сфери впливу, ба більше – поступально й безжально відновлювати контроль над колишніми територіями СРСР. І до народних повстань на території колишнього Радянського Союзу почали ставитися вже не так зневажливо, як до початку «арабської весни». На перший український Майдан дивилися через монокль, на другий – крізь приціл автомата. Кремль міг дозволити собі витрачати час на послаблення Лукашенка, але відразу ж після того, як протести в Білорусі набули характеру народного повстання, виявився на боці диктатора. І це просто. У кожній людині, яка виходить на вулиці Києва або Мінська, Путін бачить лівійця, що вовтузить по піску тіло Каддафі. А в цьому тілі Каддафі він бачить власний спотворений труп.
Джерело: "Лівий берег" |
Дійові особи
Останні коментарі
|
|||||
|