Суспільство

Щастя Лукеркою назвалось...

Деталі

Цікаво

10 березня 2017, 19:25

Є таке мудре прислів’я: чим більша постать — тим довша тінь. Про нашого вічного й вірного Кобзаря шевченкознавці написали, здається, вже все. Вторглися навіть у приватне й інтимне життя, — без дозволу, без ніяких, як-то кажуть, комплексів. Я спеціально цікавилася такою делікатною темою, умовно назвавши її «Кохані жінки Тараса Шевченка», й була трохи ошелешена різною кількістю тих жінок у різних авторів-дослідників цієї теми: від чотирьох жінок до кількох десятків. Утім кожен список Тарасових коханих завершує одне й те саме ім’я — Лукерія.

«Грішниця»

Це та сама Лукерія Полусмак, з-під Ніжина родом, з Липового Рогу, 20-річна сільська красуня, в яку, собі на згубу, мав необережність закохатися 45-річний Поет. Вікові уточнення, звичайно, тут ні до чого. Хіба щоб нагадати: після своєї останньої закоханості Тарас прожив лише два роки...
Подібні сюжети — нерівні шлюби у віковому, матеріальному, духовному відношеннях — завжди цікаві для літераторів. А тут iще цікавіше! Бо це дошлюбні взаємостосунки! Бери та й заглядай собі, як у замкову шпарину, на чуже спілкування, чужі любощі й поцілунки, істерики й сльози... Ото пожива для фантазії! А ще більша — для пліток безликої, але всюдисущої громадської думки.
Саме таким чомусь уявляється мені той психоемоційний, переповнений інтригами контекст, у який потрапив Тарас Шевченко наприкінці 50-х років дев’ятнадцятого століття. І саме цей контекст, опираючись на спогади біографів Шевченка, відтворює у своїй драмі на дві дії ніжинський письменник Олександр Забарний. Автор давно відомий у багатьох літературних колах Чернігівщини, має близько десяти художніх книг. Це в основному поезія, проза, публіцистика. Книжка, про яку далі піде мова, — дебютна в жанровому відношенні для автора. Називається вона «Грішниця» й кілька разів уже була інсценізована акторами драматичного театру імені Михайла Коцюбинського в Ніжині.
Це всім відома історія про останню спробу Тараса Шевченка нарешті одружитися, мати дітей, любу дружину й сімейний затишок. Експресивніше, ніж сам Тарас, про це бажання не скаже ніхто:
Якби з ким сісти хліба з’їсти,
Промовить слово... То воно б
Хоч і як-небудь на сім світі,
А все б таки якось жилось...
Та ба!.. Нема з ким... Світ широкий,
Людей багацько на землі...
А доведеться одиноким
В холодній хаті кривобокій
Або під тинню простягтись...
Ні! Треба одружитись!
Хоча б на чортовій сестрі!
Бо доведеться погибать в самотині!..
...Пшениця, жито на добрім сіялись лану...
А люди — так собі... пожнуть
І скажуть: «Десь його убито, сердешного,
на чужині!»... О горе, горенько мені!..

Шевченкове оточення бажає йому тільки добра?

Кожна людина живе з найзаповітнішим бажанням — бути щасливою. Саме в цьому бажанні люди всіх часів у всьому світі схожі між собою. Щасливим хотів бути й Тарас. Той, хто зазнав стількох негараздiв і випробувань, ув’язнень, хвороб, муштри... Він мав тяжко вистраждане й заслужене право на щастя! І він так його хотів, того багатостраждального щастя! Й воно нарешті при­йшло до Поета, сказало: бери мене, оце ж я й є, твоє щастя! Лукеркою назвалось... І Поет потягнувся до нього всім серцем, усією своєю зболеною душею...
Такою, власне, і є зав’язка драми «Грішниця». Розвиток дії — це інтрига за інтригою, що клубочаться по всьому сюжету й мають високоповажних авторів, — таких витончених, аристократичних та ще й високоосвічених. Це Шевченкове оточення. Воно бажає йому тільки добра. Й оскільки це так, то робить усе можливе й навіть неможливе, щоб віддалити головних персонажів одне від одного, перешкодити цьому шлюбові, в якому Тарас обов’язково буде нещасним! Так вони вирішили і все! Вони — це Варвара Карташевська, Олександра Білозерська-Куліш, Надія Білозерська-Забіла. Це так звані другорядні персонажі драми, яким таки вдалося довести задуману інтригу до кінця. Тарас і Лукерка — вже не разом! І ніколи разом не будуть! Генія для України врятовано!!! (А в Жан-Жака Руссо, між іншим, дружина не вміла читати й писати, навiть користуватися годинником. Натомість народила великому просвітителеві майже десяток дітей. Але це так, між іншим).
Необов’язково навіть мати гіперрозвинену інтуїцію, щоб твердити й, на жаль, не помилятися: головні персонажі цієї драми — Тарас і Лукерія — стали жертвами змодельованих їхніми доброзичливцями ситуацій (23-річний ловелас-репетитор тут — лише дешева маріонетка!).
Автор «Грішниці» блискуче відтворив те внутрішнє тло, зіткане з аристократичних інтриг і пліток, замаскованих етикетністю й поведінковою добропорядністю. А розв’язка — ось вона:
Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насаджу.
Посиджу я і походжу
В своїй маленькій благодаті.
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати.
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати.
Давнє-колишній і ясний
Присниться сон мені... і ти!..
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся... і в малий
Райочок мій спідтиха-тиха
Підкрадешся, наробиш лиха...
Запалиш рай мій самотний.
Цей вірш Тарас написав менш ніж за півроку до смерті...
Так, Поет повинен бути одиноким... Але ж не настільки, людоньки... Не настільки...
...А головна персонажниця драми Олександра Забарного знаєте хто? Ні, не Лукерка... Правильна відповідь: інтрига.

Три місяці роману і шлях до Тараса

...У кожного — своя доля і свій шлях широкий. Проектуючи цей Тарасів афоризм на останнє його кохання, на Лукерію Полусмак, роман з якою в Шевченка тривав лише трохи більше трьох місяців, нічого, крім співчуття до типової жіночої долі в умовах патріархальності, начебто й не відчуваєш. Заміж Лукерія вийшла за якогось перукаря Яковлєва з Царського Села. З белетристичної літератури відомо, що він був безпробудним пияком, але Лукерія йому догоджала як могла й народила багато дітей.
Лукерія була білошвейкою, — рукоділлям заробляла на сім’ю. А в травні 1904 року, після смерті свого чоловіка, та й діти вже повиростали, Лукерія Іванівна Яковлєва-Полусмак переїхала все ж таки в Україну, до Канева, — до Тараса, велич якого вона збагнула з великим запізненням.
Свого житла в Каневі Лукерія не мала, — винаймала то одну, то іншу скромну квартирку. Найдовше вона мешкала у старенькій хатині, на вулиці Монастирок, неподалік від підніжжя Чернечої Гори. Там, біля Тараса вона, кажуть, часто днювала й плакала, схилившись на білий хрест, що стояв на Шевченковій могилі. У поминальні дні справляла по Тарасові панахидки з півчею, священиком. Роздавала людям коливо, цукерки, хліб і яблука, приказуючи: «За Тараса... За Тараса...» А ще вона любила співати — особливо сумовито-сирітську «Ой одна ж я, одна...» на слова Шевченка.
За свідченням краєзнавців, щоб заробити собі хоча би на скромне життя, Лукерія Іванівна займалася вишиванням, часто «білим по білому», вміла шити і чоловічий, і жіночий одяг — була талановитою рукодільницею. Була дуже щедрою до шанувальників творчості Тараса Шевченка. Одягалася в усе чорне, носила довгий, аж до п’ят, одяг. До самої старості не втратила своєї краси й привабливості. Мала довге сиве волосся, закладене на потилиці, виразні карі очі, одухотворене обличчя, приємний голос.
У Каневі «Тарасову наречену», яка так і лишилася для нього тільки нареченою, відвідували відомі діячі української культури: Ганна Петрівна Затиркевич, Любов Павлівна Ліницька, Тарасів правнук по сестрі Катерині Дмитро Красицький. А донька відомого українського драматурга Михайла Старицького — Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська була Лукерчиною покровителькою в усі роки канівського її життя.
«...Не вийшов із нього Пігмаліон, а з неї Галатея, — напише хтось із біографів Шевченка про суть стосунків між Лукерією й Тарасом. — Та пройшов час, і вона стала такою, якою він хотів і мріяв її бачити. Всім життям спокутувала вона бездумну провину своєї юності». Якщо й справді вірити, що Лукерія була грішна перед Тарасом, то спрацьовує тут найголовніша церковна доктрина про гріх та його спокуту.
Останні дні свого життя Лукерія Іванівна Полусмак-Яковлєва доживала в Канівській богодільні. Над її ліжком висів маленький портрет Тараса... 4 лютого 1917 року їхні душі зустрілися на небесах...

Джерело: "Україна молода"

• < Попередня
• Наступна >