Суспільство

Перепад висот між плесами Канівського й Кременчуцького водосховищ більше 10 метрів

Деталі

Цікаво

20 травня 2024, 17:37

Кременчуцьке водосховище заповнилося водою в 1959–1961 роках. Розрахунковий перепад висот між плесами Канівського й Кременчуцького водосховищ — 10,5 м. Це найменша висота перепаду на всьому Дніпровському каскаді.

Зате Кременчуцьке “море” , пишуть «texty.org.ua» є найбільшим з усіх шести за корисною місткістю — 9 куб. км води, що робить його головним регулятором стоку Дніпра.
Щоб накопичити таку кількість води, довелося збудувати впоперек річки греблю завдовжки близько 12 км і затопити 200 тис. га землі.
Кажуть, на карті водосховища в Черкаському обласному краєзнавчому музеї позначені “212 пунктів, які потрапили в зону затоплення… із населенням 133 тисячі осіб”.
Це майже половина всіх топонімів, які зникли у водах Дніпровського каскаду ГЕС, що робить Кременчуцьке водосховище безсумнівним рекордсменом із затоплення.
Від деяких поселень залишилися видимі сліди. Наприклад, про село Панське нагадує однойменний залізничний роз’їзд на дамбі біля Черкас. Інші ж зникли повністю, як-от Воїнська Гребля (літописна фортеця Воїнь княжих часів).
Під водою опинялися навіть міста. Від козацького Крилова-Новогеоргіївська лишилися три вулиці на правобережній кручі — нині село Нагірне. Мешканців переселили до новозбудованого Хрущова (нині Світловодськ).
Селяни теж переїздили на “нові береги” — у середньому на 5–10 км від затопленого населеного пункту. Рекорд із подоланої відстані належить лівобережним Лялинцям. Це село з гирла Сули переїхало аж на 45 км на схід, ставши Ялинцями під Кременчуком.
За переселення влада виплачувала компенсацію в розмірі 1–2 тис. радянських карбованців (середня місячна зарплата в УРСР 1961 року становила 81 крб).
Повністю суму виплачували тільки після підтвердження комісією, що господар остаточно виселився, розібрав будівлі, вирубав дерева, загорнув ями, криницю і погріб.
У ході масового переселення відбувалися справжні драми, іноді трагічніші за описані Довженком голосіння за власними господарствами, які мали піти на дно рукотворного моря.
Не завжди вдавалося перенести на нове місце старий цвинтар (або це відбувалося брутально й хаотично). Так, приміром, сталося зі згаданими вище Лялинцями. Виходило, ніби переселенці залишають померлих предків “поринати і потопати” без гідного поховання.
Великі поселення зазвичай зберігали стару назву й на новому місці, але загалом це була вже інша екосистема.
У відкритому степу (попервах навіть без води) розмічались одноманітні вулиці з такими самими одноманітними ділянками — за цим прямокутним плануванням переселені пункти легко ідентифікувати й на сучасних картах. “Хати, струнко!” — саркастично жартували про свою нову вулицю діди в Довженковій “Поемі про море”.
Лівобережні Мойсинці не були відбудовані під старою назвою. Разом із Демками та ще кількома селами їх “укрупнили” в населений пункт Придніпровське. У новому селі був регламентований навіть розмір хат — 8 на 6 метрів.
Павло Гайовий із Мойсинців так і не встиг переселитися. Пенсіонер “на старому місці виплекав прекрасний сад, а йому наказали його зрубати. Чоловік відмовився, і тоді це зробили інші. Дід Павло повісився на старій розлогій яблуні, яку чистильники відклали на післяобід…”
Є різні міркування щодо родючості затоплених земель. Із 73 тис. га орних земель і садів, які стали дном водосховищ Дніпровського каскаду, значна частина припадає саме на Кременчуцьке “море”.
За площею плеса ця водойма теж найбільша в Україні, через що істотно потерпає від розмиву берегів. Адже в негоду вітер на такому просторі розганяється до шторму. Так, під час триденної бурі наприкінці жовтня 1969 року висота хвиль сягала 3,7 м.
І навпаки, під час штилю водна гладінь може залишатися ніби непорушною. Саме на Кременчуцькому водосховищі вперше зафіксоване горезвісне цвітіння води, нині відоме всім, хто бував у літні місяці на берегах Дніпровського каскаду.
Одна з причин цього явища — повільна течія. Швидкість Дніпра в Херсоні, де річка тече під “нормальним” ухилом, може сягати 2 км/год. У межах каскаду такий показник фіксується хіба що навесні, коли сховища наповнюються паводковими водами. Вочевидь, така сама — приблизно 2 км/год — була середня швидкість і старого русла Дніпра.
Тепер цей показник зменшився в рази. За даними Севастопольської філії Держгідрографії (2006 рік), на ділянках водосховищ, віддалених від дамб на 50 км і більше, швидкість течії практично незмінна й не перевищує 0,3–0,4 км/год.
У сухий сезон, коли дамби ГЕС не “спрацьовують” воду, Дніпро наче стоїть на місці. І це не перебільшення. У вересні 2021 року Черкаська ОДА повідомляла про сповільнення течії до 0,03 м/с (лише 100 метрів на годину!).
Що ще? Цікава топонімічна деталь: на американській карті 1950-х років від Градизька до Власівки зображений вузький рукав — колишнє головне русло Дніпра. Таких відгалужень на річці десятки, зазвичай вони називаються Старик або Річище. Чи просто Старий Дніпро, як у цьому випадку. А от на карті ХІХ сторіччя ця сама протока (тоді значно ширша) підписана “Дідо”.
Зате картографи армії США зберегли для нас таку оригінальну назву місцевих стариць, як Дніприще (рукав від села Бужин до хутора Забудько).

• < Попередня
• Наступна >