Суспільство

«Можна було дати і менше… Я стільки не проживу»

Деталі

Цікаво

08 липня 2026, 17:31

«Можна було дати і менше… Я стільки не проживу». Ці слова Валерій Марченко сказав у суді, почувши вирок — 10 років ув’язнення. Він не помилився.
25 червня минула річниця першого арешту журналіста, перекладача і правозахисника Валерія Марченка. Йому було лише 25 років.
Кучерявий, спортивний, з легкою іронічною усмішкою. Його порівнювали з Жаном-Полем Бельмондо не випадково — Валерій справді був зовні схожий на французького кіноактора, кумира тодішньої молоді. Але найбільше людей вражали не його риси обличчя, а феноменальна пам’ять, ерудиція і звичка говорити те, що думав.

Марченко не був керівником підпілля. Не мав зброї. Навіть не належав до кола відомих дисидентів.
Він просто писав. У своїх статтях запитував, чому занепадає українська мова. Чому замовчують українських письменників. Чому цензура вирішує, що людям можна читати, а що треба викреслити.
Для радянської влади цього виявилося достатньо. 25 червня 1973 року його заарештували, а згодом засудили до 6 років таборів суворого режиму і 2 років заслання.
Пізніше Семен Глузман писав, що навіть за радянськими мірками цей вирок був непропорційно жорстоким. За подібні тексти в москві людина, найімовірніше, відбулася б кількома профілактичними викликами. Але в Україні КДБ діяв значно жорсткіше.
У таборі Марченко не перестав бути журналістом. Він писав про українських політв’язнів, про колишніх воїнів УПА, перекладав, вивчав мови й уперто говорив українською.
Під час заслання він почав листуватися з молодою італійкою Сандрою Фапп’яно. Вони писали одне одному англійською — мовою, яка не була рідною для жодного з них. Мріяли, що після звільнення Валерій поїде до Італії на лікування, і вони нарешті зустрінуться.
Цій зустрічі не судилося відбутися. Марченко тяжко хворів на нирки. Другий арешт у 1983 році фактично став для нього смертним вироком. Почувши новий вирок — 10 років ув’язнення і 5 років заслання — він спокійно сказав: «Можна було дати і менше. Я стільки не проживу».
Менш ніж через рік, 7 жовтня 1984 року, Валерій Марченко помер у тюремній лікарні. Йому було лише 37 років.
Семен Глузман, який знав його по таборах, написав про Валерія: «Це важко зрозуміти. Але це правда: Валерій був щасливий. Там, у політтаборі, він писав те, що боялися вимовити вголос “на волі”. Його штампували з громадських трибун тавром “відступника і буржуазного націоналіста”, а він у таборі став письменником. Українським нерадянським письменником. Не фанатик, не революціонер, не екстреміст, він був такий, як і ви. Лише — кращий».
Після смерті Валерія Марченка радянська влада не хотіла віддавати матері навіть тіло сина. За внутрішніми правилами померлих політв’язнів мали ховати далеко від рідних, біля місць ув’язнення. Але Ніна Марченко не змирилася. Її наполегливість і тиск Заходу зробили майже неможливе — КДБ віддав матері труну із сином.
Валерія поховали вдома, у Гатному, поруч із дідом Михайлом Марченком, чиє прізвище він колись узяв із гордістю.
Таким він і залишився у пам’яті — молодим, іронічним, закоханим у життя й українське слово. Людиною, яку не змогли змінити ні табори, ні вироки.

• < Попередня
• Наступна >