Суспільство

Були часи, коли Черкаси гриміли на всю країну як експерементальний архітектурний «полігон»

Деталі

Цікаво

03 лютого 2019, 15:33

Вже кілька десятиліть поспіль «нічим таким» наш обласний центр похвалитися не може. Однак були часи, коли Черкаси гриміли на всю країну як експерементальний архітектурний «полігон», де вперше втілилися у життя найсміливіші задуми містобудівничих.

Вокзальний тандем

Здавалось би – нехитра штука зв’язати залізничний та автовокзал в один транспортний вузол. Але в історико-архітектурному нарисі Сергія Кілессо «Черкаси», виданому 1966 року, як то кажуть – чорним по білому:
«Слід відзначити, що в Черкасах вперше в Радянському Союзі реконструкція здійснювалася в напрямку створення об’єднаних залізничного вокзалу й автобусної станції. Це забезпечило великі зручності для транзитних пасажирів і дозволило створити компактний і виразний архітектурний комплекс. Всі споруди запроектовано в сучасних архітектурних формах – прості об’єми будівель, великі площини скла, криті тераси на перонах, цікаве оздоблення інтер’єрів з використанням синтетичних матеріалів, дерева та кераміки».
Додамо, що залізнична складова проекту виконана архітектором Леонідом Чуприною, а автобусна – Олександром Ренькасом. Відкрили комплекс 5 листопада 1963 року.

Взірцевий Головпоштамт

«На розі вулиць Свердлова і Шевченка височіє Будинок зв’язку. Проект цієї унікальної споруди розробляли у черкаському філіалі “Діпроцивільпромбуду” архітектори С. Рац і конструктор І. Бравер. Вона вражає простими і лаконічними архітектурними формами. Головний вхід акцентують тонкі залізобетонні колони. Центральний вестибюль, відкриті сходи, ліфт та холи освітлюються через суцільну склоблочну стіну. На першому поверсі розміщені зали пошти, телеграфу, міжміського телефонного зв’язку, посилочний зал. Основні приміщення з великим художнім смаком оздоблені тематичними вставками, майстерно виконаними художниками Ю. Лигердою, О. Студені та В. Широковим».
Так відреагувала республіканська преса на появу в центрі Черкас величної будівлі Головпоштамту, відкритого двома чергами – 31 січня 1964-го та 29 квітня 1965 року. Проект видався настільки продуманим і забезпечив таку функціональність, що пізніше аналогічні центри побудували в 6 містах країни, 4 з них в Україні: Запоріжжі, Миколаєві, Сумах і Лисичанську. Різнився лише декор на бічній стіні, але треба ж було хоч десь свого додати.

Скромна бездоганність театру
Постанова про боротьбу з архітектурними надмірностями змусила автора цього «вогнища культури» Бориса Кучера буквально на ходу переробляти проект. В підсумку театр втратив усю зовнішню пишноту, зате першим у республіці постав «у новаторських рішеннях». Сумнівна перевага компенсувалася очевидною: у нашому театрі вперше в УРСР була змонтована максимально рухома сцена, а автоматичне керування дозволило переміщувати елементи та декорації вагою до 14 тонн. Окрім цього, вперше передбачалося використання освітлювальних пристроїв, які дозволяли візуально виокремлювати найдрібніші деталі реквізиту, а також комплексної установки стереофонічного звучання. Тож справдилося старе прислів’я – «нема лиха, щоб не втіха»: черкаський театр став першим у «соціалістичних формах» та найкращим за технічним оснащенням. Відкрили його 1 вересня 1965 року.

«Славутич»: ресторан, що удостоївся поліграфії

Відкритий у березні 1969-го на межі Черкас і Дахнівки двоярусний бар-ресторан «Славутич» став справжнім шедевром серед закладів громадського харчування, аналогів якому на той час Україна не знала. Принаймні, ніде на листівках та фотоальбомах із зображенням міських принад ви не побачите ресторанів, хіба в комплексі архітектурної пам’ятки, а наш удостоївся. На поверхні знаходився лише скляний тамбур: напівкруглої форми вестибюль із вмонтованою в цегляну підлогу й оздобленою каменем «клумбою» з тропічною рослинністю. Легкі спіральні сходи вели униз, на «перший» поверх, у коктейль-хол, що був виконаний як напівкруглий балкон, з якого на видноті був увесь зал. Ще нижче – фойє, обрамлене невисокою стіною, викладеною із сірого граніту. Далі – зала з високим, в усю стіну вікном, через яке відкривалася чудова пейзажна панорама околиці. На цьому рівні – ще дві банкетні зали, одна з яких стилізована під українську світлицю. Звідси непомітним ходом можна було потрапити до пивбару, в який також вів окремий вхід з надвору. У пабі, як заведено, – напівтемрява, потривожена мерехтінням латунних ліхтарів. Воно вихоплювало лиш грубу фактуру «середньовічних» стін... Створили це диво фахівці Черкаського відділення інституту Укоопспілки «Укоопроект», а яким він був, розповів один із архітекторів Леонід Кондратський.

Готель «на експорт»

Вже мало не чверть століття як немає вже у Ювілейному парку готелю «Турист», а мало хто зі старожилів не згадає про нього, буваючи неподалік. Спеціалісти з будівництва із захопленням розкажуть про передовий на той час збірний залізобетонний каркас з використанням грибовидних безригельних конструкцій, що складалися з шестикутної панелі і квадратного перерізу колони та ще чимало чого «професійного», але гості міста цінували інше.
П’ятиповерховий «Турист» на 350 осіб був готелем універсальним і зручним до межі тодішніх уявлень про комфорт із 1-, 2-, 3-місними номерами та секціями типу гуртожитку на 23 місця кожна. При цьому, на другому поверсі розташовувалися лише двомісні номери, які за потреби об’єднувалися попарно і використовувалися для поселення середньочисельних груп або ж як номери типу «люкс». Кожен номер мав ізольовану лоджію-балкон, відділену від кімнати скляною стіною. Всі комплектувалися вбудованими меблями, санвузлом, душем, телефоном. Якось посередині між «в комплексі» та «окремо» знаходився ресторан на 100 місць. Він з’єднувався з будівлею через вестибюль, але з парку туди теж можна було потрапити.
«Турист» стабільно приймав закордонні групи, і тут найцікавіше: у 1970-ті його скопіювали поляки, чехословаки та східні німці. От вам і «там все краще». Дала життя титульному міському готелю група архітекторів Київського зонального інституту експерементального проектування під керівництвом Наталії Чмутіної. Відкрили «Турист» 1 листопада 1970 року.

Колгоспна «Кришка»

Критий ринок засяяв неоновими вогнями 5 листопада 1971 року і того осіннього вечора більше нагадував хокейний Палац спорту, аніж колгоспне торжище. Недарма ж у часи великої популярності цієї гри між людьми новобудова ще довго називалася «Шайбою».
Спроектувала її 1963 року та сама «команда Чмутіної». Стиль упізнається відразу, а в основу знову лягли «бджолині соти». Опис «базару під дахом» був таким: «Споруда циліндричної форми із залізобетону і скла має у діаметрі 51 метр, висота 9,5 метра, об’єм приміщення 16 тисяч кубометрів. Будівля є найсучаснішою за конструктивними елементами і першою в УРСР такого розряду. Насамперед, досягнута повна збірність. Стіни являють собою засклені залізобетонні каркаси-рами. Перекриття вантові. Це система натягнутих тросів, проміжки між якими заповнені трикутними збірними залізобетонними плитами. Експлуатаційний ресурс споруди – 40 років. Критий ринок розрахований на 340 торговельних місць, розташованих на першому поверсі, до кожного підведена гаряча і холодна вода. На другому, у вигляді балкона, розташований кафетерій. У підвальних приміщеннях знаходяться холодильні установки для зберігання продуктів, ліфти і підйомники доставляють їх до місця торгівлі. Зал радіофікований, є камери схову».

Автовокзал: останній із особливих
Збільшення у рази за півтора-два десятиліття обсягів пасажирських перевезень автобусами змусили транспортних посадовців повністю переглянути стару концепцію такої послуги. На зміну автостанціям прийшли автовокзали. І черкаський, як і 1963-го, знову став концептуально-передовим в архітектурному вирішенні.
Його спроектували у місцевому філіалі «Гіпроцивільпромбуду». Новаторський дизайн приміщення вокзалу докорінно відрізнявся від того, що раніше стереотипно закладалося в сам термін «автостанція». Суворі форми, монолітні матеріали. І разом з тим, у просторовому виконанні будівля стала доволі «стрімкою», що цілковито характеризувало її призначення.
Утім, зовнішня ефектність як перевага – категорія суб’єктивна. Натомість об’єктивна та, що вперше в Україні автовокзал став автономним модулем, в якому за потреби пасажир міг перебувати не одну добу. Прохід до автобусів теплою галереєю, криті платформи, зручні і наявні в достатній кількості крісла, 16 кас, 2 газетні кіоски, аптека, кімната відпочинку водіїв, кімната матері і дитини, медпункт, міні-готель, перукарня, камери схову, таксофони міського і міжміського з’єднання... До Черкас все це в комплексі поєднувалося лише на залізничних вокзалах та в аеропортах. Відкрили автовокзал 4 лютого 1985 року. Але Країна Рад вже входила в останню, горбачовську фазу своєї історії...

Джерело: «Нова Доба»

• < Попередня
• Наступна >