Відео

У Черкасах майстрині Олена Афанасенко і Олена Почтарьова виготовляють унікальні воскові весільні віночки

Деталі

Цікаво

22 серпня 2021, 15:25

Колись у наших селах та містах нерідко можна було зустріти наречену у восковому весільному вінку. Вона з дружкою йшла вулицею кликати на весілля — «просили мама й тато, і я прошу», а перехожі якщо не зупинялися, то проводжали зачарованим поглядом молоду у вишитій сорочці, заквітчану у вінок та різнокольорові стрічки.
Часи змінюються, пише «Україна молода», і таку красу тепер вкрай рідко побачиш. Але в Черкасах є дві талановиті майстрині — Олена Афанасенко і Олена Почтарьова, які відроджують давнє мистецтво і виготовляють унікальні воскові весільні віночки.
«Традиція носити воскові весільні вінки припинилася у 80-х роках минулого століття. Тоді у таких вінках українські наречені дружкували, а заміж ішли в білій сукні та фаті», — розповідає черкаська майстриня Олена Афанасенко. Вона та її колега Олена Почтарьова успішно відроджують цю давню традицію і власноруч виготовляють воскові весільні вінки.
У їхній майстерні в самому центрі Черкас на вулиці Небесної сотні, 3 тихо та затишно. На столі виставлені ті самі віночки, зроблені руками мисткинь, чимало весільних ретрофото, на яких — щасливі молоді. А ще тут готові матеріали для майстер-класу, який майстрині проводять для всіх охочих доторкнутися до нашої минувшини.
Олена Афанасенко каже, що захоплення восковими вінками прийшло до неї під час роботи у видавництві, коли готували до друку книгу «Українські прикраси».
«Там була розповідь про дукачі, і коли ми вирішили сфотографувати наречених в українських строях, то зіткнулися з тим, що вишиті сорочки, корсети, спідниці знайти можна, а головні убори, зокрема весільні воскові вінки, практично неможливо», — пояснює пані Олена. Водночас її подруга, економіст Олена Почтарьова, говорить, що вінки почала робити ще років сім тому.
«Виготовляла їх зі стрічок, хотілося робити вінки більш стилізовані. А потім з Оленою зрозуміли, що ніякі китайські квіти не замінять ті, які українки виготовляли для весільних вінків. Ці квіти — з душею, кожна в такому вінку — різна й неповторна», — додає майстриня.
Так жінки познайомилися і розпочали працювати разом. І хоча в обох є улюблена робота, але для свого захоплення вони завжди знаходять час.
За словами Олени Афанасенко, спочатку починали з основ — досліджували, наскільки весільні вінки поєднувалися зі строєм. Адже культура українського вінка розвивалася поступово, і кожна епоха привносила туди щось нове.
«Ось вінок із Чигирина, нам його подарували. Виготовлений він у середині минулого століття, тут восковки, фольга, стружка, а всередині є навіть кукуру-дзиння. Він у вигляді шапочки, називався «цвіток», під нього ще вдягали стрічку темно-коричневого кольору», — веде далі Олена Афанасенко. Вона пояснює: оскільки Черкащина розташована на території трьох етнографічних регіонів — це лівобережна Полтавщина, Київщина і Східне Поділля в районі Умані, то на кожній з цих територій побутували абсолютно різні вінки у наречених. Як приклад демонструє унікальний червоний вінок із Жовниного, це колишня Полтавщина, а нині Чорнобаївський район Черкаської області. Потім бере до рук інший, теж із колишніх районів Полтавщини. І в цих вінках, наголошує, є спільне: їх одягали на чорнильну хустку, яку зав’язували у вигляді очіпка на голову.
«Під час експедиції ми дізналися, що на хустку накладали хрестом стрічку, і це вважали оберегом для нареченої на весілля. Цікаво, що дружки в Жовниному носили вінки такого ж розміру», — пояснює Олена Афанасенко. І додає: у Лисинці була майстриня, яка розповідала, що її бабуся наполягла, аби на весіллі її доньки всі дівчата одягли вінки.

Вже коли створили Кременчуцьке водосховище, продовжує пані Олена, і ці села переселили, то традиція виготовляти весільні вінки відійшла. Але ті, у кого збереглися такі віночки, позичали їх іншим. А Жовнине, уточнює майстриня, — це ще й батьківщина дукачів, вона славилася своїми майстрами, причому ці прикраси виготовляли там і чоловіки, і жінки.
Оригінальні вінки для наречених робили традиційно й на Правобережній Черкащині. Мисткині показують такий виріб з Орловця Городищенського району, який вони відтворили і під який одягали стрічку чорного кольору, що символізувала землю. Виготовили майстрині й вінок-головицю зі Звенигородки. Він має вигляд шапочки, до нього чіпляли ще й дві «кіски» з квіток. Такі вінки зі Звенигородки купували три села в Городищенському районі, але носили їх по-своєму. Приміром, під вінок на чоло одягали широку стрічку з нашитими пір’їнками, яку називали «реготуном».
«А ось вінок авторства 87-річної Катерини Бабіної з Млієва, вона й зараз робить вінки — кольорові, білі. І не так, як ми. Бо в нас основа — один шматок дроту, у неї — два. Взагалі у кожної майстрині свої таємниці творчості, свої підходи», — пояснює Олена Афанасенко.
«Деякі вінки ми відтворюємо навіть за світлинами, хоч це й непросто. Ось вінок з Грушківки Кам’янського району з фото сільського фотографа Івана Литвина. Там над квітами мало листочків, але ж який він гарний», — додає Олена Почтарьова.
Вона розповідає: є на Черкащині село Яснозір’я неподалік Черкас, де у весільний вінок додавали ще й живий барвінок. Поруч — село Байбузи, і там вінки мали зовсім інший стиль, а старовинний вінок із села Криві Коліна Тальнівського району взагалі зроблений із дрібненьких кінських бобів ще в часи непу, його виявили в іконі у родини, яка займалася ткацтвом. «Моя мама цього року посадила такі боби на городі. Як буде урожай, то відтворимо цей вінок», — обіцяє Олена Почтарьова.
Черкаські майстрині кажуть, що з 2018 року вони вдвох відтворили близько 50 старовинних воскових весільних вінків, оригінали яких — справжні шедеври. Найстаріший із відтворених датований 1920 роком — там восковиці всуціль білосніжні. «Любимо цей вінок за лаконізм і довершеність», — каже Олена Почтарьова.

Репліка вінка «Головиця» зі Звенигородки

За словами мисткинь, щоразу під час експедицій, а їх вони проводять майже щомісяця, щось цікаве можна знайти в кожному селі. І такий досвід особливо важливий і безцінний у їхній роботі.
«Весільні вінки та їхніх авторок шукаємо через сільських голів, через аматорські колективи, соціальні мережі. Потім їдемо в село і спілкуємося з рідними, щоб відродити той вінок», — говорить Олена Афанасенко. Вона пригадує, не так давно були у Степанках під Черкасами у мисткині поважного віку, яка охоче поділилася знаннями та показала ретрофото.
«Майстрині, які робили весільні вінки, виготовляли ще й гільця на весілля, букетики для проводів в армію, квітчали ікони. Коли ми зайшли в порожню вже тепер хату Ганни Маковей, то побачили стіну, задекоровану квітками з обгорток від цукерок. Тож наскільки душа була творчою, що прагнула до такої краси і створювала її навколо себе навіть з такого матеріалу», — зауважує Олена Афанасенко.
Взагалі в минулому столітті, уточнює вона, матеріали для створення воскових весільних вінків були обмеженими. А деякі навіть тепер важко купити, як, наприклад, дерев’яну кольорову стружку, яка нагадує папір. «Тож ми не називаємо свої вінки копіями, бо в них можуть бути іншими нитки, дріт, папір. Нині він польський, китайський, італійський і дуже різниться», — зауважує пані Олена.
Майстрині вже навіть виготовляли воскові весільні вінки на замовлення нареченим зі Львова, Києва, для відомої майстрині Оленки Дідик, українкам з Португалії, Німеччини, діаспорянкам зі Сполучених Штатів. А недавно вони виграли грант від Черкаської облдержадміністрації і на ті кошти зможуть провести десять експедицій, аби поповнити свої знання про воскові весільні вінки, а заодно й записати старовинні весільні пісні.
«Взагалі у нашій творчості колосальною є підтримка від черкащан. Вони присилають нам світлини, дарують старовинні вінки, шлють листи зі спогадами. Люди, як і ми вдвох, хочуть щоб ми продовжували цю справу і зберегли для нащадків такий неоціненний народний спадок», — зазначає Олена Почтарьова. Особливо майстрині дякують за підтримку науковцям відділу етнології Черкаського обласного краєзнавчого музею, де є солідна база весільних фото, а також цікаві записи з експедицій етнографів.
Тож аби їхню роботу бачили якомога більше людей, дві Олени проводять майстер-класи, влаштовують фотосесії, створили сайт «Метелики в голові», а ще в їхніх планах — видання арт-книги «Вінки Черкащини». «У нас зовсім небагато часу, поки ще живі майстрині або їхні родичі, щоб зібрати інформацію про весільні вінки наречених, зокрема, й із затоплених та переселених сіл», — підсумовує Олена Афанасенко.

Відтворений вінок «Квітки» з Чорнобаївщини

• < Попередня
• Наступна >