Відео

У Мліїв ще і ще раз

Деталі

Цікаво

03 листопада 2021, 18:37

Погожої осінньої днини історики-краєзнавці знов у Млієві. Минулого разу двох годин вистачило лише роздивитися музей родини Симиренків.

Цього разу продовжили екскурсію по території навколо музею і станції помології. Спершу директор музею Ольга Осипенко повела нас на прицерковне кладовище Яхненків і Симиренків.

Тут знайшли свій спокій як самі корифеї української промисловості й садівництва, так і їхні родичі. Надзвичайно хвилюючим є можливість стояти біля могил таких відомих історичних постатей і патріотів України, як Левко Симиренко, Платон Федорович Симиренко (це той, що видав «Кобзар» Шевченка та заложив досі існуючий дендропарк і був одним із керівників фірми «Брати Яхненки і Симиренко»), Терентій Михайлович Яхненко. Серед інших поховань Ольга Іванівна відзначила могилу Миколи Артеменка, якого назвала продовжувачем справи Симиренків. За його керівництва Мліївський садінститут набув найбільшого розвитку. Нечувано, але в установі тоді трудилося 800 працівників (зараз 35), із них понад 100 науковців.

Більшість могил цвинтаря розташовані навколо білого хрещатого храму, 1858 року. Він особливий тим, що був родинною церквою Симиренків, в яку заходили, тільки уявити, Т. Шевченко та П. Чубинський. На жаль, у середину храму цього разу потрапити не вдалося, це можна зробити у дні богослужінь. Радянські ідеологи в 1930-ті роки вчинили наругу і святотатство над могилами великих українців та їхніх родичів – надмогильні монументи були скинуті, розбиті та зариті в землю. Гірко усвідомлювати, але частина деталей надгробків була розтягнута сільським пролетаріатом, і не дивно буде коли хто у старій мліївській хаті побачить, наприклад, мармуровий поріг… Церкву перетворили на клуб, а на кладовищі влаштували танцювальний майданчик. Тож коли на початку Незалежності з Канади у Мліїв приїхала Тетяна Володимирівна Симиренко, від побаченої понівеченої церкви і зруйнованого цвинтаря її охопив розпач. Пізніше надгробки відкопали, а церкву відновили.
Поряд із храмом – парк, точніше дендропарк, той самий – Платона Симиренка, закладений у середині XIX ст. Ольга Іванівна підвела нас до високого розлогого дерева. Під ним присіло двоє місцевих чоловіків, які збирали листя. Виявляється це знамените дерево гінкго білоба, віялоподібні листочки якого мають лікувальні властивості – регулюють тиск і покращують живлення судин головного мозку. Крім біологічних якостей дерево цінне також з історичної сторони, так як було посаджене руками Левка Симиренка. Ми теж присіли – хто збирав цілюще листя білоба, щоб заварити дома на чай (одного листочка на горня достатньо), дівчата набирали букети жовтого кленового листя, інші просто насолоджувалися красою осінніх дерев.
Гуляючи парком пройшли поза будинком музею, який був зведений Симиренками 1855 року, і незважаючи на змінену зовнішність (типове радянське плиткове облицювання), залишається одним із найдавніших житлових споруд Городищини. Коло будинку п’ять високих дубів – кожен із яких посаджений Левком Платоновичем після народження сина. На запитання дітей, що садив Симиренко, коли народжувалася дочка, почули відповідь – калину, її ще побачимо. Позаду музею оглянули «космічний сад» з двома рядами яблунь, висаджених із насіння, що побувало в космосі. Дерева плодоносять. За ними ще одне незвичне Левкове дітище – залізне дерево, у якого надміцна деревина і дрібні темнобордові плоди-намистини. За ним софора японська, плоди якої мають надзвичайні лікарські властивості, а бджоли навесні утворюють над деревом хмару. Тож, за словами екскурсовода – мед у радіусі 10 км особливо цілющий.
Від музею доріжка виводить до ще одного будинку родини Симиренків, зведеного у першій половині XIX ст. – 1830-х роках. Ця будівля є старшою від Михайлівської церкви у Городищі (1844 р.), і є найдавнішою збереженою спорудою Городищенського краю. Фасади корпусу, як і будинку музею, після радянського облицювання – зовсім утратили архітектурну виразність, скоріше нагадують службові приміщення.

Проте знаковим є факт, що саме в цьому будинку зупинявся Т. Шевченко під час відвідування Млієва у 1859 р. В пам’ять про цю подію перед будинком встановлено погруддя Кобзаря на постаменті. Пам’ятник нагадує скульптури Шевченка Каленя Терещенка в Городищі, але виконаний із нетривкого матеріалу, через що руйнується. Зате виділяється особливим постаментом, облицюваним мармуровими плитами, що були взяті… з кладовища Яхненків-Симиренків. Окрім зазначених історичних споруд, на території парку збереглися господарські будівлі (льохи) XIX ст. Їхні бункери настільки об’ємні, що раніше самоскидом завантажували зібраний урожай у сховища.
Наша екскурсія випала на теплий і сонячний жовтневий день – третє бабине літо. В доповнення до живописних натуральних полотен, пані Ольга декламувала гуртківцям вірші про осінь. А біля погруддя Шевченка зачитала чималу поезію Кобзаря «О люди! люди, небораки…» Цей вірш, начебто, написав Шевченко на дверях Симиренковоі теплиці. Ольга Іванівна спростувала цей радянський міф, так як вірш написаний, по-перше, через рік після перебування Тараса у Симиренків, а по-друге – його зміст стосується конкретних історичних подій, які не могли виникнути у Млієві й справити враження на поета.
Крім цього, на ґанку найстарішого будинку Городищини розміщені ще одні реліквії – саме сюди звезли надгробні монументи з кладовища Симиренків біля церкви. Два з половиною роки тому історики-краєзнавці вже відвідували Мліїв, і на превелике здивування не знайшли біля церкви надмогильних пам’ятників. Вияснити куди поділися меморіальні предмети одразу не вдалося, бо розпочався карантин. Згодом надгробні монументи знайшлися на вище вказаному ґанку. Через кілька років діти змогли таки побачити безцінні мармурові витвори скульптури, хоча більше частина їх пошкоджена. Гуртківці поділяють думку директора музею, що надмогильні пам’ятники повинні бути повернуті на своє місце – родинний цвинтар Яхненків і Симиренків.
Від Шевченка пройшли до ставків, шукали лебедів, однак цього разу не пощастило. Довгим мостом перебралися на «острів кохання». Після нього піднялися до головного корпусу станції помології. Будівля станції є цінною пам’яткою архітектури та історії XX ст., адже була зведена у 1926 р. за ініціативи Володимира Симиренка, виконана в стилі українського модерну та пам’ятає жахливі події ІІ світової війни (в її приміщеннях нацистами була влаштована катівня).
Крім того Мліївська дослідна садова станція є єдиним науковим закладом Городищини. У ній працюють вчені над виведенням нових плодовий та овочевих культур. Як повідомила екскурсовод – над створенням нового сорту плодових культур науковці б’ються 30–50 років. У головного корпусу багато архітектурних родзинок – вежа з оглядовим майданчиком, широкі аркові двері, а ще презентабельний задній фасад, який за якістю мало поступається чоловому.

Неподалік будівля колишнього лабораторного корпусу, архітектура якого співзвучна рисам адмінкорпусу – ті самі заломи даху, люкарни, ризаліти, шестигранні вікна й двері. Своєрідністю будівлі є дерев’яний ґанок і тераса паркового фасаду. Між двома корпусами – зелена площа, засаджена декоративними деревами й кущами. Посеред неї височіє величний пам’ятник Левкові Симиренку 1985 р. Скульптор зобразив видатного садівника з книгою та гілкою яблуні в руці. Біля монумента завжди люблять посидити й відпочити діти. За головним корпусом ще одна рослинна принада – насадження різних сортів бузку, серед яких кущі, що цвітуть різнобарвними китицями. Неподалік дерев'яний інсектарій (будівля для розведення комах), але туди за браком часу не потрапили.
За дві з половиною години краєзнавці не встигли побачити всього, що намітили. Насамперед не вдалося познайомитися з науковою установою «зсередини». Втім, для цього краще організувати окрему екскурсію. Також не оглянули інсектарій, зведений у тому ж таки стилі українського модерну. А ще не змогли оцінити в якому стані перебуває будинок Яхненків, кажуть закинутий і руйнується. Тож на екскурсію у Садстанцію (разом із музеєм) розумніше виділяти не менше 5 годин.
Хоча й те, чого вдалося побачити справляє враження. Проте воно двояке – з однієї сторони кругом проявляються сліди життя і діяльності Симиренків, через що відомі люди минулого стають для нас ближчими, з іншої – так багато закинутого і занедбаного (в парку, будівлях, цвинтарі), що невільно згадуються слова директорки музею про давно «розстріляний», а тепер «зруйнований сад» Симиренків. За планами Володимира Левковича, як і його батька – вся Україна мала перетворитися на квітучий сад. За керівництва Миколи Артеменка були спроби реалізувати їхні мрії. Однак із тих часів мліївські зорі чим раз більше потухають, залишаючи свою славу в минулому

Володимир Пеляк

Із допису у ФБ

• < Попередня
• Наступна >