Відео

Соло-похід довжиною 2300 км: Олена Бондаренко сама пройшла карпати теренами чотирьох країн

Деталі

Цікаво

28 червня 2025, 15:46

За 108 днів у соло-поході здолала нелегкий шлях у 2 тисячі 300 кілометрів наша співвітчизниця Олена Бондаренко.

А тепер про це ще й написала книгу, яку назвала коротко і лаконічно: «Сама». Про це йшлося на нещодавній презентації, пише "Україна Молода".

Журналістка, перекладачка, мандрівниця Олена Бондаренко — третя жінка в світі і єдина українка, яка пройшла Карпати теренами чотирьох країн, через Україну, Румунію, Польщу і Словаччину.

У Польщі цей маршрут називають Luk Karpat, а румуни кажуть — Arcul Carpatin.

Щоб в гори ходити, треба гори любити

Загалом, розповідає Олена, вона здолала понад сотню двотисячників. А почалося все з того, як у Польщі вона побачила Високі Татри, — тоді виникло її перше захоплення й бажання вийти в гори.

Спочатку це були коротенькі подорожі, потім більше, більше, і так виникла ідея підкорити маршрут, який до того здолали лише дві жінки — полька і чешка.

Оскільки Олена — щира патріотка України, вона вирішила, що таке подолання шляху, крім того, що вона стане першою українкою, яка зможе це зробити, буде ще і промоцією Батьківщини в цей нелегкий для нас час. Тому на рюкзак одразу прикріпила українську стрічку.

Щоб іти в гори, каже Олена, треба дуже любити цей тип руху. Можна йти довший шлях, можна йти коротший, однак це потребує підготовки. У поляків є гарний вислів — «людина виходжена».

Тому для початку Олена радить піти на невеличку відстань, переспати в наметі, послухати ліс, гори, зрозуміти, чого ти боїшся, а від чого кайфуєш, — і тоді буде зрозуміло, це твоє чи ні. І тільки вже після цього можна вирушати в більший похід.

Словом, великий довгий похід — це дуже багато маленьких походів.

«Я завжди собі кажу, що треба вчитися гір, треба розуміти, куди ти йдеш, мати варіант А і запасний Б, та найголовніше — мати в собі стрижень. Колись в одного мандрівника я прочитала, що коли ти можеш залишитись у якомусь місці сам на сам приблизно на чотири-п’ять днів без зв’язку із зовнішнім світом, значить, із тобою все добре і ти можеш ходити на будь-яку дистанцію. Я це можу».

Про мотивацію описаних мандрів Олена зауважує, що суть не в тому, щоб усі прочитали її книгу і пішли в гори. Суть у тому, щоб людина прочитала і захотіла щось робити, чого до цього не робила. Якщо комусь передається цей імпульс, то, власне, це і є мета книжки «Сама», каже авторка.

Мала два рюкзаки: воєнкорівський і туристичний

Олена розповіла, що, перш ніж вирушити в такий далекий похід, вона багато сумнівалася.

«З війною в нас усіх був поганий психофізичний стан, а коли сиплються нерви — сиплються наші тіла. Так воно і є. Я теж мала свою кризу, а потім мені військовий друг написав: «Олено, роби те, що найбільше прагнеш, — і гори все зцілять». Я їздила тоді на схід, і у мене стояли два рюкзаки: один воєнкорівський, один туристичний, і я весь час вагалася. Але так сталося, що через рік війни я зрозуміла, що треба трохи собі допомогти і відправити себе в мандрівку».

Надихнуло і те, що, поки Олена зважувала, полька вже підкорила Карпатську дугу. Раніше першою жінкою на цьому маршруті була чешка. Це підживило амбіції Олени. До того ж, вирішила вона, хоч не першою й не другою жінкою, зате буде першою українкою, яка здолає цей шлях. Бо хотілося йти і говорити про Україну.

«В кожному гірському селі, коли ти сходиш у долину, є корчма, а корчма — це центр новин, центр інформації. І коли я приходила, всі збиралися. І тоді я починала розповідати про Україну. У Словаччині один дідусь як побачив синьо-жовту стрічку — буквально розплакався на моєму плечі. Тоді я зрозуміла, що таке спілкування має значення самим фактом, адже я нагадую, що ми є».

До того ж Олена розповідала про нашу війну вустами очевидця.

Ідеал — це коли природа натуральна, а люди справжні

Олена поділилася своїми враженнями від ландшафтів чотирьох пройдених нею країн. Тут треба розрізняти людей-туристів і державу, яка, власне, й має розбудовувати туристичну інфраструктуру.

В Євросоюзі все регламентується законами, суворо оберігається, і це має вплив на стан природи, на популяцію тварин і птахів, на маркованість стежок і взагалі на культуру пересування.

«Український турист мені подобається, у нього буде все, навіть про запас, і він поділиться з ближнім. Це наша особливість. Але те, що наша держава не робить нічого, аби ця галузь розвивалась, — це факт. Немає такої зацікавленості, хоча це в підсумку — наповнення бюджетів, як локальних, так і державного».

Коли перетинаєш наш кордон, каже мандрівниця, все міняється разюче. Коли колії на метр у глибину, коли чорничники вивернуті вгору корінням, коли полонини всі подерті, а полювання (насправді браконьєрство) толерується. Жахливе враження справляють і вирубані ліси.

«Тому я не дуже любила мандрувати Україною, бо мандри за визначенням — це те, що повинно давати тобі натхнення, приносити приємність. Але коли я бачу таке, я засмучуюсь. В іншій країні я чую спів пташок, а в Україні круки перестають крукати і повна тиша. Це мені дуже болить. Можна казати про Румунію що завгодно, але там я не бачила, щоб туристів возили джипами, руйнуючи екосистему», — каже Олена.

За її словами, найбільше зберігає ту справжність, яку шукає мандрівник, саме Румунія: «Тут природа натуральна, звірі дикі, а люди справжні».

Самотність походу. Переваги і мінуси

На запитання про соло-похід і чи не було їй страшно Олена зауважила, що влаштована так, що любить побути сама з собою, що може довго функціонувати наодинці й саме на самоті швидше відновлюється, — так упорядковуються її думки, і це є її перевага.

«На самоті я більше чую те, що відбувається навколо мене, я розумію кожний звук, я не відволікаюся від шляху. Словом, це мій спосіб, у якому я функціоную найкраще».

Їй треба, щоб було все добре, тоді й з’являється бажання спілкуватися, допомагати іншим, надихати інших. А якщо ти сам «у мінусі», то важко бути корисним. Так, каже Олена, напевне, удвох було б легше. Приміром, коли є потреба поставити намет, то вдвох робити це простіше.

«Але я розумію, що плачу за свій комфорт таку ціну, яку плачу. Я ношу свій намет сама, я розставляю його довше, зате я в ньому — як у палаці, це моя фортеця».
Коли вдвох, звісно ж, легше й відганяти собак, ділиться мандрівниця.

«Є й третій негативний момент: ти йдеш сама, а отже — ти якась дивна і на тебе можуть звертати не зовсім адекватну увагу. Можна видатись комусь легкою здобиччю». Тут головне, каже Олена, низько опустити погляд і не провокувати.

Розповідає: «У мене немає такої опції, що зі мною щось станеться. Я знаю, що, аби не підвернути ногу, треба ступати дуже акуратно. Бо я бачила не раз: тільки вівця зламає собі ногу — все, її з’їдять. Тому я небезпеку собі не закладала. Це моя перевага. До того я проходила якісь курси першої допомоги. Та й характер у мене такий, що не буду плакати. Якщо щось буде, я можу собі зарадити».

До речі, своєю аптечкою за всі 108 днів вона жодного разу не скористалася. Мабуть, таки спрацювала ота налаштованість, що все буде добре.

Найголовніше в поході — хороше спорядження і вода

Таку довгу мандрівку, звісно, треба планувати, ділиться Олена. І в цьому їй допоміг попередній досвід. Утім дуже конкретних планів на кожен день чи тиждень вона не намічала.

«Так, планувати треба, куди твій напрямок, але щоб розписати кожен день — такого немає. І це чудово, тоді ти маєш ідеальний набір та можеш сконструювати свій ідеальний світ для себе. На шляху є все: тільки бери і користуйся. Словом, від тебе залежить дуже багато».

Якщо планування, каже Олена, то найголовніше — вода. На те, що десь по дорозі трапиться джерело, вона не дуже розраховувала, тому завжди носила на собі 2-3-4 літри. Якщо ж така нагода випадала, просто міняла стару воду на нову.

Важливе і спорядження, до нього вона ставиться дуже акуратно — все має своє місце в рюкзаку. Аптечка теж, звісно, має бути.

Олена чітко не регламентувала, що стільки-то йтиме, а потім — відпочинок. «Я могла побачити неймовірний захід сонця, мені він сподобався. Або трапилось надзвичайно смачне джерело і навколо нього багато материнки — тоді я можу сидіти, медитувати, заварювати собі смачні чаї. Власне, шлях регламентує проходження, сам підказує».

У такій довгій мандрівці треба закладати, що обов’язково буде дощ. «Звісно, треба боятися грози, це реально небезпечно, але я не знаю жодного випадку, коли блискавка потрапила в намет. Тому цим я себе заспокоювала. Але дощ — це точно не перепона, щоб рухатись. Мокре спорядження — також, його можна просушити».

Волога в поході — постійне явище, каже Олена. Було, що футболка буквально розлізлась від поту. А гроза одного разу затримала на дві доби, бо темне небо, град і нічого не видно. Тому довелося шукати притулок. Зі стихією треба співпрацювати. Як із дикою фауною.

Про химери, блуд і диких звірів

Ще Оленка розповіла, що пригоди — це неодмінний атрибут таких великих одиночних маршрутів. Часто звичайні скелі видавалися їй якимись фігурами, навіть доводилось із ними розмовляти.

А ще, каже, у горах дуже водить блуд. У неї теж таке було. Був зовсім нескладний маршрут, але заблукала. Дерлась по якихось чагарниках, непролазних хащах і, вже коли нарешті поставила намет, — побачила поруч дуже цивілізовані стежки. Їй же довелося ці кілька кілометрів іти цілий день.

Щоб взаємодіяти з дикими звірами, Олена багато читала спеціальної літератури. «Я розуміла, що є загрози і цей ризик має бути продуманий. Я купила книгу з описами тварин. Ще я запитувала у відомого польського лісівника про ведмедів. Він відповів, що ведмідь — як підліток, тож ніколи не знаєш, що в нього на думці. Порадив мати петарди».

Загалом, каже мандрівниця, поведінка цього великого звіра багато в чому залежить від власного досвіду спілкування з людьми. Якщо він знає, що турист його може підгодувати, то навряд чи виявлятиме агресію.

Теоретично дикий ведмідь не повинен цікавитися людиною. Олена ж у свою чергу, проходячи ведмежими шляхами, намагалася нічого запашного не їсти.

А ще такий лайфхак: Олена розкидала свої спітнілі речі навколо намету, в такий спосіб даючи зрозуміти дикому звіру, що не хоче зустрічатись і попереджає про свою присутність та кордони. Довелося навіть... співати.

«Ведмідь короткозорий, відповідно, він швидше чує, ніж бачить. Тому, коли стежка повертає, а поруч іще й малинник, я йду і співаю. Є ще спеціальний свисток».

Якщо все ж зустрілися, є момент очікування, каже Олена; але найгірше, коли ти не бачиш звіра, а він тебе бачить.

Від втоми рятувалася... втомою

Запитую в Олени, чи боялась вона. «Звісно! Ще й як! — відповідає. — Але у мене чітке переконання, що я не ходжу в гори, аби воювати з природою. Я навіть не беру спрей від комарів. Петардою також скористалася лише раз».

Всі решту вона дарувала пастухам високо в горах. Там вони помічніші, каже, бо де є вівці, там будуть і вовки. За таку щедрість Оленку пригощали сиром, іншими наїдками, ділились водою.

Загалом, каже, всі люди, що зустрічалися на її шляху, були дуже щедрі. Від запросин поїсти, особливо в селах, Олена не відмовлялась, бо це ще й знайомство з локальною місцевою кухнею.

На запитання про те, чим рятувалася від втоми, Олена відповіла дуже просто і лаконічно: втомою. Бо, каже, коли ти виморений, щойно приліг — і вже поринаєш у сон. Так і відновлювалась.

Загалом, ділиться враженнями Олена, гори — це місце сили, а ще гори — це стан душі, до якого ти йдеш і зрештою доходиш.

Нині Олена Бондаренко поставила мандри на паузу. Бо син проходить вишкіл, аби йти боронити Україну, тому всі думки тепер навколо цього. А тривалий похід — це далеко і довго без зв’язку.

Марина КРИВДА

• < Попередня
• Наступна >