–Моя подруга привела до театру ляльок свою молодшу доньку. Працівники театру, у якому старші діти моєї подруги років десять тому були постійними відвідувачками, поцікавилися: «Внучку привели?» Вона, сміючись, відповіла: «Доньку!» Її сім’я вже звикла до таких ситуацій: різниця між найстаршою й найменшою дитиною – 16 років. Але коли подруга написала про цей випадок у соцмережах, там з’явилися обурливі негативні коментарі на адресу працівників театру. Хоча в родині вже до такого звикли й реагують із гумором. Старша донька моєї подруги вже жартує, що напише собі на лобі: «Я – не мама, я – старша сестра». Бо багато незнайомих людей сприймають її як маму для молодшої сестрички. І вона втомлюється пояснювати, що це не так. Цей випадок спонукав мене пригадати кілька ситуацій. Їх, певно, було більше, але я обрала найяскравіші. Ті, які зачіпають. Аби показати, що безпідставне присвоєння родинних ролей незнайомим людям може бути й несмішним. …Ми йдемо кататися на яхті компанією. Я, моя подруга, її дорослий син і моїх двійко маленьких дітей. Коли моя дитина йде по палубі, капітан, який уперше нас бачить, радить їй: «Візьми тата за руку», натякаючи на сина моєї подруги. Дитина не зрозуміла, а мене трохи тригернуло, бо ми тільки недавно розлучилися з татом дітей, і я намагалася берегти їх від подібних незручних ситуацій. …На розвитковому занятті для малюків тренерка каже дворічці: «Сядь біля мами». Жінка, яка прийшла з дівчинкою, тихенько виправляє: «Я не мама. Я няня. У дівчинки немає мами». …Моя мама за стереотипними мірками – «пізня дитина». Коли маленькою бувала десь зі своїм батьком, сторонні люди називали його її дідусем. Вона бажала мені, аби я не зволікала з народженням дітей, щоб вони не відчували того, що свого часу відчувала вона. …Моя колежанка не має дітей. Але має багато похресників. На дитячих святах аніматори/ведучі завжди зверталися до неї як до мами. На дитячі свята вона ходити перестала. Ми так звикли навішувати «родинні» ярлики, що сприймаємо їх як належне. Ніхто з нас не робить це зі зла, швидше «на автоматі». Спитати в дитини, хто це з тобою, певно, довго. Коли я стала мамою, поставила собі за правило, не означати дітям людей «дядями» і «тьотями», якщо вони не є родичами. Це триває вже більше, ніж шість років. І весь цей час люди дивуються, чому, скажімо, «дай товар касиру/рці», а не тьоті/дяді. Я сама виросла в оточенні, де кожна жінка – це «тьотя», а кожен чоловік – «дядя». І досі вчуся користуватися іншими формами – звертатися просто на ім’я, ім’я й по батькові чи називати людей пані/пан. Певний час я називала батьків своїх друзів «мама+ім’я» і «тато+ім’я». Зараз розумію, що це теж було не «ок», але я шукала способів уникати «дядь і тьоть». Дітям своїх друзів я кажу, що мене можна називати просто по імені. Не принципово, бо розумію, що їм це може бути некомфортно. Незрозуміло, звідки пішло, коли всі люди на планеті – одна велика родина. Та це й не має значення. Люди несвідомо порушують особисті кордони незнайомих людей, навіть не задумуючись, які травми й рани наносять. Вигадують людині роль у якійсь гіпотетичній родині, керуючись при цьому своїми стереотипами. Це стало настільки звичним явищем, що ми робимо це, не замислюючись. А ті, кого нібито сплутали з татом/мамою/бабусею чи іншим родичем, теж настільки звикли до цього втручання, що можуть лише посміятися над такими ситуаціями, як над невдалим жартом. Хоча часом сміх — це захисна реакція організму на біль.
Президент України Володимир Зеленський повідомив, що новим керівником Офісу президента стане очільник Головного управління розвідки (ГУР) Кирило Буданов.
Чи може долар зрости до 45 гривень і що буде з євро до кінця липня? Попри відносну стабільність валютного ринку, фінансисти радять уважно стежити за кількома чинниками, які можуть вплинути на курс найближчим часом.
Коли народи добровільно здають свої кордони, вони перестають бути народами. Те, що ми спостерігаємо сьогодні на узбережжі Лампедузи, в лісах на кордонах із Білоруссю, а тепер і в іспанській Сеуті — це не гуманітарна криза. Це фінальна стадія інституційного самогубства цілої цивілізації.