–Нагадали про те, що сьогодні по-старому Покрова — ох, а в мене ж у моєї бабусі Люби сьогодні день народження! Її немає вже, напевно, 22 роки. Це я на старих фотографіях висну на її ногах, щоб вона мене гойдала, а ноги її за натруджене сільське життя весь час уже боліли.
Коли я народилася, то маминій мамі Ліді було лише 36, а батьковій Любі (в селі її ніхто Любою не називав, тільки Любкою), було вже 59. Вони з одного села Самгородок, тому ми ганяли від баби до баби як не щодня, то через день. Баба Ліда ще мусила працювати, бо молода, а баба Любка була вже на пенсії, тому ми, внуки, були для неї її всесвітом, як і вона для нас. Ми переїхали жити до Черкас, але село для мене залишалося простором для розвитку, пізнання і вседозволеності. Шкоди хоч і не робили великої, але, пам’ятаю, любов бабів була такою безмежною, що нам дозволялося літати на качелі, прибитій до сволока, від одної стіни до іншої, лазити по деревах, горищах, купатися у ставку, ходити на луки, у посадку. Щось, як діти, ми допомагали: рвали траву, мили підлогу, посуд, наливали води птиці... але й нагулятися встигали. Баба Любка була з розкуркуленої сім’ї. Комуняки відібрали у її родини все цінне: корови, коні, воли. Певно, її життя не було б таким тяжким, якби наші предки могли господарювати своїми ресурсами. А так дитиною пережила Голодомор, потім вийшла заміж і відразу Друга світова. Працювала за трудодні, у колгоспі, у ланці, мала три класи освіти, бо більше не було змоги, бо одні чоботи на всю сім’ю. І через те голодне дитинство потім вона дуже цінувала добру їжу. У неї все було, «як мед солодючий». Якщо пекла хліб, то огорнути руками його було важко, пиріжки – як долоня розміром, вареники також на пару й великі. Не було такого, щоб у неї не вродило щось чи не було в запасі якогось семена. Всього багато і все смачне. І не дивно, що я в Черкаси не хотіла повертатися після вихідних. Поки була дитсадківського віку, то баба Любка вела мене за хату, ховала там, батьки робили вигляд, що довго шукають і не знаходять, тому мусять іти за городи на автобус без мене. А баба мене, малу, інструктує: «Гукай їм: А що, взяли? А в сраці!» А я ж, як та мавпочка, повторювала із передчуттям щастя, що залишаюся у селі, а не їду у міський ненависний садочок, де няні запихали насильно перловку та вівсянку, які були мені страшенно не добрі, бо ми в селі такого не їли, а вихователька обзивала мене «бєсталковай». До слова, поки була малою, то баби на кутку та дядьки у тракторній бригаді і на «вісовій» навчили мене матюків, що матері було соромно зі мною проїхати кілька зупинок у автобусі: хто зачепить, наступить на ногу чи косо гляне, – я могла так перекобенити, що молода моя мати хапала мене під пахву і від сорому виходила з автобуса та йшла пішки. Дитинство моє, згадую, було дуже щасливе, бо я була залюбленою дитиною, зокрема, бабою Любкою, на яку я зараз страшенно схожа, яка була для нас з рідним братом Ігорем, для двоюрідних Наташі, Саші, думаю, і Світлани та Олі – джерелом любові, енергії, приказок і вигаданих нею казок. Як добре, що вона була у нас, що ще є у пам’яті.
Президент України Володимир Зеленський повідомив, що новим керівником Офісу президента стане очільник Головного управління розвідки (ГУР) Кирило Буданов.
Чи може долар зрости до 45 гривень і що буде з євро до кінця липня? Попри відносну стабільність валютного ринку, фінансисти радять уважно стежити за кількома чинниками, які можуть вплинути на курс найближчим часом.
За підтримки ДСНС України та Черкаської обласної військової адміністрації рятувальники області отримали вісім нових автомобілів. Ключі вручили офіцерам-рятувальникам різних територіальних громад області.
Коли народи добровільно здають свої кордони, вони перестають бути народами. Те, що ми спостерігаємо сьогодні на узбережжі Лампедузи, в лісах на кордонах із Білоруссю, а тепер і в іспанській Сеуті — це не гуманітарна криза. Це фінальна стадія інституційного самогубства цілої цивілізації.