журналістка
Про повітряні тривоги і укриття, доступні на цьому році війни
-Тренування у Надійки вчора закінчилося сиреною — оголосили повітряну тривогу. Вона швидко перевдягнулася, вахтерка попросила всіх терміново покинути школу, і ми поїхали додому через усе місто. Іншого рішення не було - ми були втомлені і звиклі до частих тривог.
Дорогою я почула сигнал підвищеної небезпеки з мобільного додатку. Машини стояли в заторі, час пік, у телефон подивитися не могла.
— Надійко, глянь, що там? — прошу.
— Мам, шахед, здається, над Черкасами.
Я міцніше стиснула кермо. Але щоб не злякати дітей, командую:
— Добре, тоді я дивлюся вперед, назад і по боках, а ви — вгору, чи нема там перешкод.
Діти включилися в цю гру, видивлялися у вікна, і, на щастя, нічого підозрілого не бачили. Ми доїхали до під’їзду, я припаркувалася і одразу взяла телефон. У пабліках писали, що шахеди рухаються в наш район.
— Дівчатка, швидко беремо речі й додому, — кажу.
Я відчиняю двері — і в цей момент починаються вибухи.
— У під’їзд! — кричу.
Ми висипаємося з машини й біжимо. Так швидко ми давно не бігли всі разом. Забігаємо в під’їзд, ховаємося в кутку, до квартири не піднімаємося. Обіймаємося і мовчки слухаємо вибухи. Хтось із сусідів довго й старанно пилососить. І я думаю: хай пилососить, може, дітям так менше чути те, що називають «гучно в Черкасах».
Коли звуки стихають, а в пабліках пишуть, що начебто «чисто», ми виходимо до машини забрати речі. На вулиці — ніби нічого й не сталося. Хтось шукає тварину, яка злякалася і втекла. Якийсь тато грає з сином у футбол. Люди спокійно повертаються додому після роботи, садочка, школи.
І я раптом відчуваю себе дивно. Ніби міською божевільною. Невже я одна так злякалася? Невже я дарма налякала дітей і побігла?
Ми чуємо сирени швидких і піднімаємося додому. Сідаємо в коридорі, між двома стінами. Я читаю новини, намагаюся зрозуміти, що сталося. Зрозуміло мало. Інформаційна тиша дуже легко створює відчуття, що нічого страшного не відбулося. Що взагалі нічого не сталося.
Пізніше я дізнаюся, що на дитячому майданчику загинув восьмирічний хлопчик у сусідньому районі. Другокласник, як моя Верося. Бачу коментарі: а що дитина робила на вулиці?
Дитина робила те, що має робити восьмирічна дитина навесні ввечері — бавилася. Це нормально. Ненормально — це коли вбивці полюють на дітей...
— А якби вибухи почалися, коли ми їхали? — питають мене доці.
— Ми б поїхали в найближче укриття, — брешу я. Бо не знаю жодного гарантовано відкритого укриття на нашому маршруті. Якщо чесно, я можу перелічити на пальцях ті укриття, доступні в моєму місті на цьому році війни.
Уночі ми спали в коридорі. За двома стінами. Під звуки вибухів. Надійка здригалась і стискала мою руку. Я трималась і казала собі, що поплачу завтра, в обід, коли буду без дітей удома.
А вранці ми прокинулись і живемо далі. Гімназія. Музична школа. Репетиція. Майстерклас. Робота. Хвилина слабкості в обід. Ми живемо ніби нічого не сталося. Живемо наповну за себе. І ще трохи — за того хлопчика, для якого ця весна стала останньою.
redaktor-smila-ua@ukr.net
Україна, м.Сміла
